Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

а старі — такі знесилені після двох з половиною тисяч миль безупинної дороги, що майбутнє не обіцяло нічого приємного. Проте обидва чоловіки були веселі й трохи навіть пишались. Чотирнадцятеро собак — це ж вам неабищо! Вони бачили багато санок, що виїздили через Перевал до Доусона, або приїздили звідти, але жоден запряг не був із чотирнадцяти собак. На те були свої підстави — чотирнадцять собак не запрягали в жодні санки з тої нехитрої причини, що одні санки не могли вмістити харчів для них. Але Чарлз і Гел цього не знали. З олівцем у руці вони все достеменно обчислили — стільки-то на одного собаку, стільки-то собак, стільки-то днів — тобто все наче гаразд. Мерседес дивилась через плече на чоловіків і потакувала їм. Усе було дуже просто.

Другого ранку, доволі вже пізно, Бек на чолі довгого запрягу біг вулицею. Ні жвавості, ні моторності не мали він та його товариші. Вони були неймовірно потомлені. Чотири рази Бек пробіг відстань між Солоною Водою та Доусоном, і знаття, що йому, змученому й виснаженому, треба знову йти тим самим важким шляхом, гнітило його. Не до душі йому була робота, як і іншим собакам теж. Нові були полохливі й боялись тіні своєї, старі, місцеві, не мали довіри до своїх господарів.

Бек невиразно відчував, що не можна покластися на цих двох чоловіків та на цю жінку. Вони не знали нічого, що треба робити, і чимдалі ставало видніше, що ніколи того й не знатимуть. Усе їм падало з рук, не було ні ладу, ні якої дисципліни. Щоб хоч абияк отаборитись, гаялася добра половина ночі, а щоб згорнути табір та як-небудь навантажити санки — половина ранку; цілий же день мусили раз по раз приставати й перев'язувати поклажу. Бували дні, коли вони проходили не більше, як по десять миль, а випадали й такі, що зовсім не рушали з місця. Жодного разу їм не пощастило пройти й половини тої відстані, що її звичайно беруть на увагу, обчислюючи запас харчів для собак.

Як наслідок цього їм неминуче мало забракнути невдовзі харчів. А вони, даючи собакам зайве, ще й наблизили день, коли не стало потрібного для них. Нові собаки, що їм шлунки ще не призвичаїлись до повсякчасного недоситу, були страшенно ненажерливі. Знов же, оскільки змордовані кудлачі погано тягли санки, Гел вирішив, що звичайної порції замало, і подвоїв її. На додачу до того, Мерседес, коли, незважаючи на сльози в гарненьких очах і на дрижання в голосі, їй не щастило впросити його ще погодувати собак, нишком тягала з клунків рибу й підкидала собакам. Але Бекові та його товаришам не цього треба було, а тільки спочинку. Хоч як вони мало проходили за день, важка поклажа немилосердно висмоктувала з них всі сили.

Потім стало бракувати харчів. Одного дня Гел опинився перед тим фактом, що харчів уже витрачено половину, а пройшли тільки чверть дороги, і, що найгірше, ні за які гроші харчів не можна було добути. Він зменшив пайку собакам навіть проти звичайного і вирішив збільшити щоденні перегони. Сестра та швагер силкувались йому допомогти, як могли, але їм заважали і тяжкий вантаж, і власна недоладність. Дати собакам менше харчів — неважко, але неможливо примусити їх пройти більшу відстань, коли люди самі через свою непристосованість ніколи не могли вийти раніш уранці й таким способом довше пробути в дорозі. Не тільки вони собак не здатні були примусити працювати, але й самі не здатні були працювати.

Перший занепав Даб. Хоч який він був нещасний злодюжка, що завжди попадався й терпів кару, проте з нього був щирий робітник. Його вивихнуте плече, на яке ніхто не зважав, ставало чимраз гірше. Кінчилось на тому, що Гел застрелив його з свого великого кольта. Щодо собак з Півдня, то про них взагалі відомо, що вони гинуть з голоду на тих пайках, якими вдовольняються місцеві кудлачі, отож шістьом собакам-південцям тільки й залишалося, що виздихати, одержуючи половинну пайку кудлачів. Ньюфаундленд загинув перший, за ним здохли три короткошерсті пойнтери. Собаки-покручі довше чіплялися за життя, але й вони не витримали.

На цей час у людей, що йшли з ними, зникла вся лагідність і привітність, властиві південним жителям. Полярна подорож не мала для них жодної поезії й краси і була занадто жорстокою дійсністю. Мерседес перестала вболівати над собаками, більше вболіваючи над самою собою та сварячися з чоловіком і з братом. Сварка — це було єдине, від чого вони не втомлювались. Дразливість, що походила від їхніх страждань, усе росла, більшала й далеко переважувала навіть самі страждання. У цих трьох людей не було того чудовного терпіння в дорозі, що властиве людям, які вміють, страждаючи і тяжко працюючи, залишатися лагідними й товариськими. У цих не було терпцю й на познак. Вони скам'яніли від страждань. Їм усе боліло, — м'язи, кістки і навіть серце, — і це їх зробило дразливими. Уранці вони прокидалися з сердитим словом на язиці, а ввечері з ним засинали.

Чарлз та Гел гризлися з найменшого приводу. Кожен був глибоко переконаний, що справляє далеко більшу частину роботи, ніж йому належить, і без усякого сорому при першій нагоді виказував це. Мерседес стояла то за братом, то за чоловіком, а кінчалося завжди чарівною родинною сваркою. Коли, приміром, поставало питання, кому піти зрубати галузок на багаття, — зараз же починалась суперечка, і хоч справа торкалась тільки Чарлза й Гела, зачіпали всю рідню, батьків, матерів, дядьків, сестер — тих, що жили за тисячі миль і навіть тих, що давно вже були на тому світі. Яке мають відношення до рубання галузок погляди Гела на мистецтво чи на драми з громадського життя, які написав брат його матері, — годі було зрозуміти, а суперечка, проте, переходила на ці нові теми, або хилилася в бік Чарлзових політичних переконань. Часом несподівано виявлялось, що юконське багаття мало тісний зв'язок із довгим язичком Чарлзової сестри; Мерседес, цілком цього певна, користалася з нагоди, щоб розважити душу й висловити свою думку про чоловікову сестру, як, до речі, і про деякі інші неприємні риси його рідні. А тим часом багаття не було розкладене, санки не розвантажені й собаки не нагодовані.

Але Мерседес, крім усього, страждала ще як жінка. Вона була гарненька, ніжна, звикла, щоб з нею поводились по-лицарському. А тепер ставлення до неї чоловіка й брата ніяк не можна було вважати за лицарське. Вона завжди була безпорадна і вважала, що так