Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

ми менше турбувалися про офіційну одноманітність: ми прибули в сорока різних подобах, виявляючи свою індивідуальність кожен по-своєму — за допомогою рогів, хвостів, переливчастих гребенів, шпичаків, щупалець; усіх можливих кольорів та відтінків — від обсидіаново-чорного до лимонно-жовтого; різноманітних вигуків, гарчання й щебетання, що зробили б честь будь-якому звіринцю; чудового набору найбридкіших запахів, серед яких переважав сірчаний. Я, просто з нудьги, прибрав свою улюблену колись подобу — крилатого змія, вкритого сріблястим пір’ям, яке над головою здіймалось віялом[56]. Праворуч від мене з’явилося щось на зразок птаха на довжелезних ногах, ліворуч — чудернацька хмара смердючого синьо-зеленого диму. Далі я побачив грифона, що плазував перед хазяїном, а за ним — радше приголомшливу, ніж страхітливу, присадкувату й нерухому табуретку. Всі ми дивилися на своїх господарів, чекаючи їхніх наказів.

Хлопець майже не звернув на мене уваги: він був надто заклопотаний своїми нотатками.

— Кхе! — чемно кахикнув сріблястий пернатий змій. — Кхе-кхам!

Знову жодної відповіді. Оце так нечема! Спочатку викликати джина, а потім удавати, ніби так і треба! Я кахикнув гучніше:

— Кха-таніелю!

Оце вже подіяло. Він підняв голову й поспіхом озирнувся.

— Замовкни! — прошепотів він. — Тебе хто завгодно може підслухати!

— Що це тут коїться? — поцікавився я. — Я думав, що це все — наша з тобою приватна справа. Аж тут позліталися люди й біси звідусіль!

— Термінова справа. Вирвався на волю оскаженілий демон. Його треба знищити.

— Ну, якщо ви розпустите всю цю юрбу, він буде вже не єдиним божевільним у Лондоні! — я показав язиком ліворуч. — Поглянь хоча б на отого, скраю. Він обернувся на табуретку! Химерний хлопчина... але щось мені в ньому подобається.

— Це і є табуретка! В тому пентаклі нікого немає... А тепер слухай. Справа термінова. Спротив удерся до могили Ґледстона й випустив на волю сторожа його скарбів. Зараз він вештається Лондоном і руйнує все, що бачить. Ти його впізнаєш за цвілими кістками й запахом гнилизни. Прем’єр-міністр хоче, щоб його не стало. Ось чому він зібрав усіх цих джинів.

— Усіх?! Могутній, напевно, сторож. Африт, чи що?[57]

— Здається, так. Могутній і зухвалий. Востаннє, коли його бачили, він крутив Ґледстоновим тазом на параді кінної гвардії. Але послухай: мені треба дещо іще. Якщо ти знайдеш цього де... африта, спробуй випитати в нього будь-які відомості щодо Спротиву. Особливо щодо дівчини на ім’я Кіті. Я думаю, що саме вона могла втекти з коштовним посохом. Можливо, ця істота зуміє описати її.

— Кіті...

Змій замислено помахав туди-сюди язиком. Дівча зі Спротиву, що мало це ім’я, вже траплялося нам на дорозі. Якщо я добре пам’ятаю, то була шибайголова в мішкуватих штанях... Здається, за останні два роки її вдача не виправилась[58]. Аж тут я пригадав ще одну подробицю:

— Це не та, що поцупила в тебе магічне дзеркало?

Він скривився, мов бульдог, що сів на будяк:

— Можливо.

— А тепер, виходить, вона хапонула Ґледстонів посох... Росте дівчатко!

— Дзеркало теж було непогане...

— Так, тільки з його допомогою ти не руйнував великих імперій. А цей посох — нівроку потужна штучка... То він увесь цей час лежав собі в Ґледстоновій могилі?

— Нібито так.

Хлопчина боязко озирнувся, але поряд усі чарівники заклопотано віддавали накази своїм рабам, перекрикуючи гамір, що панував у залі. Він по-змовницьки нахилився вперед.

— Сміх, та й годі! — прошепотів він. — Увесь цей час вони боялися відкрити могилу. А тепер якась купка простолюдинів пошила в дурні увесь наш уряд. Але я збираюся знайти це дівчисько і все виправити.

Я стенув пернатими плечима:

— Ти міг би просто сказати цьому дівчиськові «на все добре» і облишити його.

— Щоб вона продала цей посох тому, хто більше запропонує? Не сміши мене!

Мій хазяїн нахилився ще ближче:

— Гадаю, що я зможу розшукати її. А коли розшукаю... Я багато читав про цей посох. То правда, що він досить потужний, але його закляття надзвичайно просте. Щоб орудувати ним, треба бути досвідченим чарівником... та хтозна, на що він здатен у надійних руках?

Він нетерпляче випростався:

— Скільки можна баритись? Пора вже віддавати загальний наказ вирушати на пошуки. Я зараз маю нагальніші справи!

— Всі чекають, поки ота кульбаба в кутку скінчить своє закляття.

— Хто? Теллоу?! Що там іще задумав цей бовдур? Чому він досі не викликав свою зелену мавпу?

— Судячи з кількості приготовлених пахощів і з товщини його книги, він замірявся на когось потужнішого.

Хлопчина пирхнув:

— Мабуть, хоче вразити всіх високим рівнем демона, якого він викличе... Це — за його звичаєм! Він ладен на все, аби зберегти ласку Вайтвел!

— Агов, обережно! — крилатий змій позадкував.

— Що сталося?

— Поглянь на себе. Ти щойно так бридко посміхнувся... Просто жах.

— Не мели дурниць. Здоровенна змія, а туди ж... Теллоу просто в’ївся мені в печінки, й квит, — він вилаявся. — І він, і решта. Я тепер нікому з них не вірю. До речі...

Він знову подався вперед. Змій схилив свою величну голову, щоб краще чути.

— Зараз мені більше, ніж будь-коли, потрібен твій захист. Ти ж чув, що говорив отой найманець. Хтось із британського уряду попередив його, що ми вирушаємо до Праги.

Пернатий змій кивнув:

— Я радий, що ти помітив це. Мені це давно вже стало ясно. До речі, ти вже звільнив отих чеських шпигунів?

Хлопець насупився:

— Послухай! Я просто не мав такої змоги! У мене зараз сила-силенна нагальніших справ. Якесь велике цабе керує оком ґолема і влаштовує тут розгардіяш. Вони можуть спробувати заткнути мені рота.

— Хто знав, що ти вирушаєш до Праги? Вайтвел? Теллоу?

— Так, і ще заступник міністра закордонних справ. І, можливо, Дюваль.

— Отой кудлатий начальник поліції? Але ж він пішов з наради ще до того, як...

— Пам’ятаю. Але його учениця, Джейн Фаррар, могла якимось чином витягти з мене ці відомості...

Цікаво, чи тут таке світло, чи цей хлопчисько справді трохи почервонів?

— Витягти? І яким, цікаво, чином?

Він потупився:

— Вона застосувала Чари...

Аж тут, на моє розчарування, цю цікаву історію перервала несподівана, а для чарівників — ще й прикра пригода. Присадкуватий жовтолиций Теллоу, що стояв у пентаклі скраю середнього ряду, нарешті завершив своє довге й складне закляття і, змахнувши рукавами в смужечку, опустив свою