Микола Васильович Гоголь - Тарас Бульба

стали дужчі та густіші, тонке рожеве світло яснішало, і щось біле, наче хмарка, майоріло серед хати; і видиться пану Данилові, що хмара - то не хмара, що то жінка стоїть; тільки з чого вона — з повітря, чи що, зіткана? Та чого ж стоїть вона і землі не торкає, і не спершись ні на що, і крізь неї просвічує рожеве світло, і мріють на стіні знаки? От вона якось покивала прозорою головою своєю: тихо світяться її блідо-голубі очі; коси звиваються і розсипаються на плечах її, як ясно-сірий туман; губи блідо рожевіють, ніби крізь біло-прозоре вранішнє небо просвічує ледве видне рожеве світло зорі; брови ледве чорніють... Ой! Це ж Катерина! Почув Данило, що весь він закам’янів; він хоче щось сказати, та губи ворушаться без слів.

Кам’яно стояв чаклун на своєму місці.

— Де ти була? — спитав він, і та, що стояла перед ним, затремтіла.

— Ой, нащо ти мене покликав? — тихо простогнала вона. - Мені було так радісно. Я була там, де народилась і прожила п’ятнадцять літ. Як же гарно там! Який зелений і пахучий той луг, де гралась я дитиною: і польові квітки ті самі, і хата наша, і город! Та як же пригорнула мене ласкава моя мати! Яка любов в її очах! Вона приголубила мене, цілувала в лице і в губи, розчісувала дрібним гребенем мою русу косу... Батьку! — і вона втопила в чарівника бліді свої очі, — нащо ти зарізав мою матір?

Грізно чаклун погрозив пальцем.

— Чи я тобі казав говорити про це? — І прозора красуня затремтіла. — Де тепер пані твоя?

— Пані моя, Катерина, тепер заснула, а я й зраділа тому, знялася й полетіла. Давно вже хотілося побачити матір. Мені враз стало п’ятнадцять літ; вся зробилась я легка, мов пташина. Нащо ти мене покликав?

— Ти не забула, що я казав тобі вчора? — спитався чаклун так стиха, аж ледве було чути.

— Ні, ні, не забула; та чого не дала б я, щоб забути. Нещасна Катерина! Вона багато чого не знає, що знає душа її.

«Це Катеринина душа», — подумав пан Данило; та все ще не смів поворухнутись.

— Покайся, батьку! Чи не страшно, що за кожним твоїм душогубством мерці встають з гробів?

— Ти знов своєї? — грізно урвав чаклун. — Я доведу свого, я приневолю тебе зробити, що мені треба. Катерина любитиме мене!..

— О, ти потвора, а не батько мій! — простогнала вона. — Та не буде по-твоєму! Правда, що маєш силу нечистими чарами твоїми викликати душу й мучити її; та один тільки Бог може силувати її робити те, чого він захоче. Ні, ніколи Катерина, доки я буду в її тілі, не зважиться на вчинок богопротивний. Батьку, Страшний суд ізближається! Коли б ти й не батько мій був, і тоді б не присилував мене зрадити мого любого та вірного мужа. Коли б муж мій і не був мені вірний та добрий, і то не зрадила б його, бо не любить Бог душ, що присягу й вірність ламають.

І втопила вона бліді очі свої в віконце, під яким сидів пан Данило, і застигла незрушно...

— Куди ти дивишся? Кого ти там бачиш? — закричав чаклун. Примарна Катерина затремтіла. Та вже пан Данило був давно на землі й повертався зі своїм вірним Стецьком до своїх гір.

— Страшно, страшно! — говорив він до себе, чуючи, як потерпає козацьке серце; і скоро перейшов двір свій, де ще так само твердо спали козаки, крім одного, що сидів на варті й палив люльку.

Небо все засіялось зорями.

V

к же добре, що ти збудив мене! — говорила Катерина, протираючи очі вишитим рукавом своєї сорочки і кругом оглядаючи мужа, що стояв перед нею. — Який же

сон страшний мені снився! Як важко було дихати мені! Ох!.. Мені здавалось, що я вмираю...

— А який сон, чи не такий часом? — і почав Бу-рульбаш розповідати дружині своїй усе, що бачив.

— Ти як же це знаєш, мужу мій? — спитала вражена Катерина. — Тільки ні, багато чого я не знаю з того, що кажеш. Ні, того мені не снилося, що батько вбив матір мою; ні мерців, нічого того не снилось мені. Ні, Данило, ти не так щось розказуєш. Ох, який же страшний батько мій!

— Та й не диво, що ти не все бачила. Не знаєш ти й десятої частки того, про що душа знає. Чи знаєш ти, що твій батько антихрист? Іще торік, коли збирався я з ляхами разом на кримців (тоді ще я держав руку за цим зрадливим народом), мені казав ігумен Братського манастиря, — а він, жінко, святий чоловік, — що антихрист має силу викликати душу кожної людини; а душа мандрує по своїй волі, коли засне вона, і літає разом з архангелами коло Божої світлиці. Мені й з першого разу не припало до серця батька твого лице. Коли б я знав, що в тебе такий батько, не побрався б я був з тобою: я покинув би тебе і не взяв би гріха на душу, поріднившися з кодлом антихристовим.

— Даниле! — мовила, плачучи й лице руками закривши, Катерина, — чим же винна я перед тобою? Чи я зрадила тебе, мій мужу любий? Чим я навернула на себе гнів твій? Чи не вірно тобі служила? Чи сказала слово яке недогідне, коли під чаркою вертався ти з козацького погуляння? Чи тобі сина чорнобрового не породила?..

— Не плач, Катерино, я вже знаю тебе і довіку не покину. Гріхи всі на батькові твоєму.

— Ні, не взивай його батьком моїм! Не батько він мені. Як перед Богом — відрікаюсь я його, відрікаюсь свого батька! Він антихрист, боговідступник! Гинь, потопай, — не подам руки врятувати його. Чи сохни од лихого зілля, — не дам йому води напитися. Ти в мене батько мій!

VI

глибокім льоху в пана Данила, за