Жюль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

Години спливали. Наближалася ніч. Промені денного світла, що пробивалися крізь щілини в солом’яній покрівлі, поступово згасли. Заспокоїлася й площа — у той день там взагалі було тихо в порівнянні із шаленим гамором, що стояв на ній учора. Тіні в тісній камері Діка згустилися, і настав повний морок. Місто Казонде затихло.

Дік Сенд заснув і проспав близько двох годин. Прокинувся він бадьорим. Йому вдалося визволити з мотузок одну руку, набряк на ній спав, і він з величезною насолодою витягав, згинав і розгинав її.

Очевидно, вже перевалило за північ. Хавільдар спав важким сном: увечері він спорожнив до останньої краплі пляшку горілки, і навіть уві сні його судомно стиснені пальці міцно обхоплювали її горлечко.

Діку Сенду спала на думку шалена ідея заволодіти зброєю свого тюремника: вона могла стати в пригоді на випадок втечі. Але в цей час почувся якийсь шурхіт за дверима сараю, у самій землі. Спираючись на вільну руку, Дік примудрився підповзти до дверей, не розбудивши хавільдара.

Дік не помилився. Щось дійсно шаруділо за стіною, — здавалося, хтось риє землю під дверима. Але хто? Людина чи тварина?

— Ох, якби це був Геркулес! — прошепотів юнак.

Він подивився на хавільдара. Той лежав зовсім нерухомо: мертвецький сон скував його. Дік приклав губи до щілини над порогом і ледь чутно покликав: «Геркулесе!» У відповідь пролунало жалібне, глухе скиглення.

«Це Дінго! — подумав юнак. — Розумний пес розшукав мене навіть у в’язниці! Чи не приніс він нової записки від Геркулеса? Але якщо Дінго живий, виходить, Негоро збрехав! Виходить, і…»

Цієї миті під дверима з’явилася лапа. Дік схопив її й одразу ж впізнав лапу Дінго. Але якщо вірний пес приніс записку, вона мала бути прив’язана до нашийника. Що робити? Чи можна так розширити діру під дверима, аби Дінго просунув в неї голову? Що б там не було, треба спробувати.

Та тільки-но Дік Сенд розпочав рити землю нігтями, як на площі загавкали собаки: міські пси почули чужинця. Дінго кинувся геть. Пролунало кілька пострілів, хавільдар заворушився уві сні. Дік Сенд, полишивши думку про втечу, повернувся назад до свого закутка. За якийсь час, що видався юнакові нескінченно довгим, він побачив, як займається світанок. Настав день — останній день його життя! Упродовж усього цього дня безліч тубільців під керівництвом першого міністра королеви Муани ревно працювали над спорудженням греблі. Треба було закінчити її на призначений час, або ж недбалим працівникам загрожувало каліцтво: нова володарка збиралася в усьому діяти за прикладом свого покійного чоловіка.

Коли води струмка було відведено у бік, посередині русла, що оголилося, вирили велику яму — п’ятдесят футів завдовжки, десять завширшки й стільки ж у глибину.

Увечері цю яму почали заповнювати жінками, рабинями Муані-Лунга. Зазвичай цих нещасних просто закопують заживо у могилу, але на честь чудесної кончини Муані-Лунга вирішено було змінити церемоніал і спочатку втопити. Звичай вимагав, аби небіжчиків ховали в їхньому найкращому вбранні. Проте цього разу, оскільки від Муані-Лунга залишилася лише купка обвуглених кісток, довелося діяти інакше. З вербового гілля сплели опудало, схоже на Муані-Лунга, навіть, мабуть, гарніше. У нього поклали все, що залишилося від Муані-Лунга; потім його вбрали у парадний королівський одяг, що коштував, як відомо, зовсім недорого. Не забули також і про окуляри кузена Бенедикта. У цьому маскараді було щось смішне й в той же час моторошне. Обряд урочистого поховання планувалося зробити вночі, при світлі смолоскипів. За наказом королеви все населення Казонде мало бути присутнім при похованні.

Увечері довга процесія потягнулася від читоки до місця поховання. На головній вулиці на шляху проходження кортежу не припинялися ані на мить обрядові танці, лемент, завивання чаклунів, гуркіт музичних інструментів і залпи зі старих мушкетів, взятих зі зброярні.

Хозе-Антоніо Альвеца, Коімбра, Негоро, араби-рабо-торгівці та їхні хавільдари брали участь у цій процесії. Королева Муана заборонила приїжджим полишати ярмарок до похорону, і всі торговці покірно залишилися в Казонде. Вони розуміли, що було б необережно не послухатися наказу жінки, яка лише вчиться ремеслу володарки.

Рештки Муані-Лунга несли в останніх рядах процесії. Китанду з опудалом короля оточували дружини другого рангу. Деякі з них мали супроводжувати свого чоловіка й володаря на той світ. Королева Муана у парадному одязі йшла за китандою-катафалком. Ніч настала раніше, ніж процесія досягла берега струмка, але червонувате полум’я безлічі смолоскипів розсіювало темряву й кидало тремтячі полиски на поховальний хід.

При цьому світлі чітко було видно яму, вириту в осушеному руслі струмка. Тепер її заповнювали чорні тіла; прикуті ланцюгами до забитих у землю кілків ці люди були ще живі. Вони ворушилися. П’ятдесят молодих невільниць чекали тут смерті. Одні безмовно скорилися своїй долі, інші тихо стогнали й плакали.

Королева обрала серед юрби ошатних дружин тих, які мали розділити долю рабинь.

Одну із цих жертв, яка носила титул другої дружини, змусили стати навколішки й обпертися руками об землю: вона мала служити кріслом мертвому королеві, як служила йому живому. Іншу змусили підтримувати опудало, третю жбурнули на дно ями — йому під ноги.

Просто перед опудалом, на протилежному боці ями, стояв забитий у землю стовп, пофарбований у червоний колір. До стовпа прив’язали мотузками білу людину, приречену на смерть разом з іншими жертвами кривавого поховання.

Це був Дік Сенд. На оголеному до пояса тілі юнака були сліди катувань, яких він зазнав за наказом Негоро. Дік спокійно чекав смерті, знаючи, що на землі йому більше немає на що сподіватися. Однак хвилина, призначена для руйнування греблі, ще не настала.

За знаком королеви Муани кат Казонде перерізав горло одній із дружин — тій, що лежала в ногах короля. Це слугувало сигналом до початку дивовижної бійні. П’ятдесят рабинь безжалісно зарізали, і кров потоками заюшила на дно ями. Лемент жертв потонув в лютих криках юрби, і марно було б шукати в ній почуття жалю або відрази до цих вбивств.

Нарешті королева Муана знову подала знак, і кілька тубільців