Рафаелло Джованьолі - Спартак

міг, звичайно, переконати вас у цьому, — він хитра й підступна людина… Але мене йому не обдурити, я прекрасно зрозуміла, що гонець був посланий у Рим для поновлення переговорів, початих з консулом Лукуллом.

Еномай знову закрокував наметом.

— А якщо це не так, то чому ж відправили саме Рутилія? Адже він — латинянин і вільнонароджений?

Еномай мовчав.

— А чому ж, коли Рутилій таємниче загинув, Спартак, не порадившись ні з ким із вас, хоча ви такі ж воєначальники, як і він, а, може, навіть ще й хоробріші й мудріші, ніж Спартак, чому ж він самовільно відправив у Рим відданого йому Арторікса, перевдягненого фокусником? Чому саме Арторікса, коханця сестри його Мірци? Чому саме його, і нікого іншого?

І Евтибіда мовчки спостерігала за Еномаєм, який ходив наметом з кутка у куток, а потім мовила:

— І скажи, мій коханий, звідки такі зміни? Щойно Арторікс повернувся з Рима, Спартак наполіг на тому, щоб залишити Італію й повернутися у Фракію, у Галлію, Іллірію й Германію?

Еномай зупинився й, опустивши голову, спрямував нерухомий, дикий погляд на одне із залізних кілець, що тримали натягнуте полотнище.

— Хіба все це природно? Логічно? Справедливо й чесно?.. — сказала Евтибіда й перегодя додала: — Як? Знесилений Рим не знає де набрати легіони, щоб протиставити їх переможним військам Серторія в Іспанії, Мітрідата в Азії, а в нас, у цей фатальний для Рима час, є сімдесятитисячна армія, вишколена, чудово озброєна, і, замість того, аби повести її на вороже місто й без зусиль опанувати ним, ми біжимо від нього! Хіба це логічно? Хіба це природно?

— Ти маєш рацію!.. На жаль… ти маєш рацію… — бурмотів ледь чутно Еномай.

— О, клянуся всіма богами небесних сфер! — закричала Евтибіда. — Прокинься ж від фатальної летаргії, розплющ очі, поглянь, тебе затягли на край страшної безодні й хочуть скинути в неї. От куди тебе завела рука твого друга… І якщо тобі потрібні ще докази зради, то згадай, що він шалено кохає римську патриціанку Валерію Мессалу, вдову Сулли, і заради неї й заради своєї любові він усіх вас зрадить римському сенату, а той у нагороду за зрадництво віддасть йому за дружину улюблену патриціанку, а на додачу вілли, скарби, почесті й славу…

— Стривай! Це правда! Правда!.. — крикнув Еномай вражений цим останнім доказом і остаточно переможений. — Спартак — проклятий зрадник! То нехай мерзенний пес Манігармор вічно мордує його в прірвах Ніфльгейма.

Очі Евтибіди спалахнули вогнем дикої зловтіхи, вона підійшла до Еномая й, задихаючись, зашепотіла квапливо:

— Чого ж ти зволікаєш? Невже ти хочеш, щоб тебе й вірних тобі германців завели в якусь гірську ущелину, де вони будуть позбавлені можливості боротися й ганебно складуть зброю? Вас усіх розіпнуть або віддадуть на розтерзання диким звірам на арені цирку!

— О ні, клянуся всіма блискавками Тора! — громоподібним голосом вигукнув, не тямлячись од гніву, германець. Він підняв лати, що лежали в кутку намету і одягнув їх.

— Ні… я не допущу, щоб він зрадив мене… і мої легіони… Негайно, зараз же… я залишу табір зрадника, — вигукував він, одягаючи шолом.

— А завтра за тобою підуть всі інші: галли, іллірійці й самніти. З ним залишаться тільки фракійці й греки… Тебе проголосять верховним вождем. Тобі, тобі одному дістанеться честь і слава за взяття Рима… Йди… І нехай твої германці піднімуться тихо… Зроби так, щоб безшумно піднялися всі легіони галлів… І йди… Підемо цієї ж ночі… Послухайся моїх порад. Адже я так люблю тебе й хочу, щоб ти покрив себе славою й був найславетнішим серед усіх людей. — І Евтибіда також одягала на себе обладунок і шолом. Побачивши, що Еномай виходить з намету, вона крикнула йому вслід:

— Іди, я накажу сідлати коней!

За кілька хвилин букцини германських легіонів протрубили сигнал, і менш ніж за годину десять тисяч солдатів Еномая згорнули намети, вишикувались у бойовому порядку і приготувалися виступити з табору.

Частина табору, зайнята легіонами германців, була розташована біля бічних воріт праворуч. Еномай сказав пароль начальникові охорони, що стояв біля цих воріт, і наказав своїм легіонам тихо виходити з табору. Букцини германців розбудили й галлів, їхніх сусідів. Деякі вирішили, що всьому війську наказано знятися з табору, інші — що до табору підійшов ворог. Усі підхопилися, наспіх одягли збрую, вийшли зі своїх наметів, і без наказу сурмачі затрубили підйом. Незабаром весь табір був на ногах, і всі легіони взялися до зброї серед метушні й безладдя, які завжди виникають навіть у гарно дисциплінованому війську з несподіваною появою ворога.

Одним з перших підхопився Спартак і, визирнувши з намету, запитав у сторожі, що стояла на Преторії, чи щось трапилося.

— Ніби ворог наближається, — отримав відповідь.

— Як? Звідки? Який ворог?.. — запитував Спартак, здивований такою відповіддю.

Він кинувся в намет, швидко вдягнув обладунок і поспішив до центру табору.

Там він довідався, що Еномай зі своїми легіонами виходить з табору через праві бічні ворота і що інші легіони, озброївшись, готуються вчинити так само, цілком впевнені, що це наказ Спартака.

— Та як же це? — вигукнув Спартак, ударивши себе по чолу долонею. — Та ні ж, не може бути!

І при світлі смолоскипів він швидко попрямував до зазначених воріт. Коли ж прийшов туди, другий германський легіон уже виходив з табору. Прокладаючи шлях своїми потужними руками, Спартак встиг обігнати останні ряди й опинився за ворітьми. Тоді він кинувся вперед і, пробігши відстань у чотириста-п'ятсот кроків, досяг того місця, де Еномай верхи на коні, оточений своїми контуберналами, чекав, поки закінчиться проходження його другого легіону.

Якась людина, теж у всеозброєнні, обігнала Спартака. Фракієць одразу впізнав Крікса. Коли вони обидва добігли до Еномая, Спартак почув, як Крікс своїм зичним голосом, засапавшись від бігу, кричав:

— Еномаю, що ти робиш? Що трапилося? Чому ти підняв на ноги весь табір? Куди ти йдеш?

— Подалі від табору зрадника, — пролунала відповідь, голос в Еномая був потужний, вигляд незворушний. — Раджу й тобі зробити те саме,