Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

— Тут хто спритніший, то-ой зверху, — виліз на камінь і закричав півнем. Із лісу відгукнулась сойка, а через деякий час на берег вийшло шестеро. Четверо драбантів супроводжували чоловіка й жінку. Ті йшли без автоматів, вільно про щось розмовляючи. В жінці, коли ті наблизилися, Бойко впізнав Стефу. Тривога звихрила його думки. «Виявляється, не дочекавшись біля розп'яття зв'язкового, Стефа побігла не додому, а до 135-го. Він, прочувши про зникнення кур'єра, не міг більше лишатися на постої, про який знав хлопчина і куди міг привести чекістів, знявся і рушив на зустріч із Туром з усім своїм воїнством. А Стефці того тільки й треба…»

— Човен! — долетів зі скелі приглушений вигук. Бойко поглянув на озеро. З човна, що цяткою застиг на оповитім нічними сутінками плесі, раптом блимнув вогник. Як і було домовлено, з човна сигнал подають першими і лише тоді, коли на малій скелі вже будуть не бандерівські кулеметники, а хлопці з групи капітана Мороза. Зараз його пластуни вже, певне, підбираються до тих, що залягли на великій скелі.

135-й із Стефою вийшли на косу.

— Що то має значить? — очима показуючи на човен, запитав провідник. Це був високий на зріст, ще досить молодий чоловік, з важким поглядом сірих холодних очей.

— Я питаю, що то має значити, — знову звернувся до Бойка 135-й. У його сірих очах спалахнуло невдоволення. Вочевидь, він не звик запитувати двічі.

— Цікавляться, чи все у нас гаразд. Я повинен їм відповісти, але у мене відібрали навіть ліхтарика.

— Віддайте, — кинув через плече і знову про щось заговорив із Стефою. Вони відійшли косою до твердого, ніби зцементованого піску і, розганяючи чайок, поволі рушили вздовж берега. Поводилися так, наче вийшли удвох на прогулянку і нікого, крім них, тут нема. Чи то надрайонний провідник хизувався своїм спокоєм перед Стефою, чи й справді був цілком упевненим у тому, що тут йому ніщо не загрожує, сказати було важко.

Тим часом човен з «Туром» пристав до берега, зашурхотів носом об пісок метрів за п'ятдесят од того місця, де прогулювались надрайонний провідник із своєю зв'язковою. З нього вискочив молодик і розвернув човен носом на озеро. Потім обережно допоміг «емісарові» пересісти з корми на весла. Той поклав забинтовану ногу на банку і, взявши до рук ліхтарик, мигнув ним кілька разів.

— Чого во-о-ни там? — запитав у Бойка Кужіль.

— Просять надрайонного провідника підійти до човна, бо друг Тур ще не можуть ставати на ногу.

Кужіль підбіг до 135-го, щось сказав йому, і всі троє попрямували до човна. Потім Кужіль клацнув затвором шмайсера і підтюпцем подався вперед. 135-й і Стефа зупинилися. На тлі ще світлого плеса було видно, як Кужіль обдивлявся човен, заглядав всередину і навіть у ящик на кормі, а потім махнув 135-му, мовляв, усе гаразд, можна підходити. Однак 135-й не зрушив з місця. До човна попрямувала Стефа. А Кужіль поклав драбантів віялом, так щоб човен був у кожного на прицілі. Певне, добре захекався, бігаючи, бо підскочив до води і зачерпнув долонею, плеснув собі в лице.

Тієї ж миті тишу прорізав високий жіночий голос:

— Зрада-а!

Враз затріщали постріли. В небо злетіла червона ракета. З лісу, відстрілюючись, задкували бойовики. З малої скелі вдарив кулемет. Ударив прицільно, по косі, довгою чергою трасуючих куль. Кужіля немов хто підрізав: змахнув руками і впав головою у воду. Ліщинський збив з ніг Кадуба, і вони покотилися по піску. Бойко, вхопивши свій автомат, кинувся до 135-го, котрий упав, де стояв, і стріляв із парабелума у напрямку човна, де Стефа боролася з майором Супруном. Чи то провідник таки вцілив майора, а чи Стефі самій вдалося вирватись, а тільки вона вже бігла від човна геть.

— Зрада-а-а! — линув над косою її переляканий крик. Драбанти побігли було до човна, але кулеметна черга з великої скелі, неначе вогненною мітлою, промела косу. 135-й кинувся до води. Василь метнувся за ним. І раптом зупинився, ніби хто з розмаху вдарив його в груди, ніби перечепився об щось, зброя вислизнула з рук, і він упав. Чув, як лопотіли по воді кулі, як гуцали об мокрий пісок, чув, як стогнала земля від розривів гранат, що летіли зі скелі на голови бойовиків, які, він бачив, відстрілюючись, задкували з лісу. Ще бачив, як бігла, петляючи, продираючись крізь вогненні траси, до води Стефа. Спробував підвестися і знову впав. Навколо тріщали постріли. Хтось кричав передсмертним криком, стогнав, клянучи весь білий світ і рідну матір, що породила в лиху годину. Але поволі ніби все стихло. А може, то лише здавалося, бо ним усе більше опановувала глуха байдужість. Він наче провалився в неї, й усе, що діялося навкруги, перестало існувати. Лишився дикий, нестерпний біль. Коли той біль спалахнув з новою силою, розплющив очі. Хтось піднімав його на руки і потім довго ніс до човна. Його поклали поруч з Ліщинським. Василь узяв руку друга і здригнувся від жаху — вона була холодна.

Навпроти нього в човні сиділи 135-й і Стефа. Провідник був спокійний, а Стефа тремтіла, цокотіла зубами, немов її била пропасниця. Над косою з тужливим квилінням носилися злякані чайки. Сонце блимнуло останньою краплею крові й зникло за пругом. Василь не знав, що для нього воно закотилося назавжди.

Відтоді, як Кужіль вивів Андрія на лінію зв'язку, минув тиждень. Якісь люди ночами переводили його від села до — села, передавали з рук на руки і щезали в темряві, часом не промовивши до нього й слова. Та стежина, що звалася лінією зв'язку, пролягала далеко від залізниці, шосейних доріг, через глухі ліси, болота й нетрі. Час ніби зупипився. Докучала одноманітність, відірваність од світу. Ніч у дорозі, день-другий у смердючій запліснявілій криївці, а потім знову простуєш за проводирем, неначе сліпий.