Леся Романчук - Місто карликів

Орест обняв її, притиснув до плеча, пригладив розтріпане з неспокійного сну волосся. Як солодко спати на цій найм’якшій у світі подушці! Софія заплющила очі, та знову побачила хмару диму над містом.

Ні, спати не можна, там щось коїться!

Рішуче відкинула ковдру. У вікно зазирав спокійний київський ранок. Прогуркотіла важка машина, що збирає сміття. Перегукувалися двірники. Мітла шурхотіла десь унизу під вікнами. Невже за цю одну хвилину минуло стільки часу?

— Оресте, пора вставати!

Пішла на кухню, поставила каву, за звичкою увімкнула телевізор, налаштований на канал новин.

— … розпочав свою активність. Ми вже повідомляли, що цієї ночі, рівно опівночі було відмічено три підземні поштовхи, оцінені фахівцями у чотири бали за шкалою Ріхтера. Уперше за всю історію спостережень єдиний в Україні вулкан Щастигора загрожує виверженням! Ми запросили знаних в Україні вулканологів. Чи існує реальна небезпека для міста і людей?

— Хотів би заспокоїти усіх мешканців Прикарпатська та області, такої небезпеки не існує. Спостереження за Щастигорою ведуться давно, і жодних наукових даних щодо підвищення сейсмічної активності немає. Наша станція на схилі гори продовжує працювати, але недостатнє бюджетне фінансування…

І далі потекла усім знайома пісня про брак коштів, сучасної апаратури, про застарілість методів, які доводиться використовувати, про те, що фахівці неохоче залишаються у цій науковій галузі, що вони тікають за кордон — там і вулкани жвавіші, і грошей більше платять, і по телевізору день у день показують, особливо після катастрофічного виверження вулкану Святої Єлени в Америці. Ще попросторікував про те, що кожен вулкан — це реальна небезпека, що він може ожити кожної миті, і не завжди наука може спрогнозувати виверження, але мешканці Прикарпатська можуть спати спокійно, мовляв, небезпеки немає.

— Оресте! Що я казала! Щастигора оживає!

Орест також захвилювався — почав тиснути на кнопки телефону.

— Що там у вас? А дим? А землетрус? Навіть не відчули? Та Софія хвилюється, хоче негайно їхати до вас!

Поклав слухавку.

— Заспокойся. Про поштовхи вони самі довідалися з новин. Ну, погуркотіло щось, ну люстра хитнулася, а так — усе спокійно. А дим — це ж нормально, на те він і вулкан, щоб диміти. Цього разу якийсь темний, ну, буває.

Софія готувала сніданок якось автоматично — всі її думки були там, у Прикарпатську. До того ж, перстень, отой із червоним каменем, чомусь став гарячим і навіть наче світився.

— Ну, гаразд, сонечко, я побіг, не хвилюйся.

Поцілував на прощання кудись згори униз і…

Відчинив двері й завмер.

— Софіє, глянь…

На порозі лежав, важко дихаючи, чорний кіт…

Цікавий, особливий, з наче обрубаним хвостом.

Знайомий кіт…

— Оце так… Це ж Гатто! Це наш сусідський кіт!

— Це кіт пані Аріадни? Звісно. Його не переплутаєш… Цей хвіст… Бідолашний котик… Звідки ж він тут узявся? Ходи до мене…

— Обережно, Софіє, бачиш — кров… Вибач, я мушу бігти… Ви вже тут якось самі, гаразд?

Зазвичай Софія обминала чорних котів десятою дорогою. Не тому, що була надто забобонною. Просто… Просто сама не знала чому. Ну, біленька пухнаста киця — нормально. Ніжити, пестити, бавитися. Але чорні коти — перебір. Та цей худий, абсолютно чорний, зі смарагдово-зеленими очима котяра дивився на неї так, ніби говорив — ну, от я і прийшов… Стомився, голодний, і… поранений.

Чорним котам, особливо таким особливим, не випадає муркотіти, нявчати, навіть за таких екстремальних обставин, дивним дивом опинившись десь за тисячу кілометрів від дому, Гатто тільки зітхав — гірко, стомлено, ображено.

— Ходи до мене, мій котику… Ой, який ти худющий! Здоровенний такий кошара, а худий… Що, погано годувала тебе нова господиня? А що у тебе з хвостиком? Покажи? Хто це тобі зробив таку ваву? — примовляла, мов до дитини, відчуваючи якусь глибоку ніжність до цього дивного створіння, що опинилося у них під дверима у неймовірний спосіб.

Про котів розповідають дивні історії — мовляв, вони спроможні знаходити свою домівку, навіть якщо їх відвезти за багато кілометрів. Кажуть, що коти прив’язані саме до домівки, а не до господарів. Розповідають, що й господарів ці тварини можуть відшукати навіть в іншому місті. Але щоб чужий кіт знайшов чужих людей у чужому місті, та ще й такому величезному — це, звісно, неможливо.

Щойно вона про те подумала, як Гатто глянув своїми зеленими очиськами і похитав головою — можливо, мовляв, бачиш, я ж тут.

— А навіщо ти тут? — спитала Софія і здивувалася собі — розмовляти з котом? Чи не перший крок до захворювання, яке лікують у будинку жовтого кольору?

Гатто не відповів. Він важко дихав, наче з перевтоми.

— Зараз, кошаро моя, ми з тобою влаштуємося! Зараз я тобі приготую місцинку, відпочинеш. Але спершу пошукаємо щось поїсти. Рибку любиш? Звісно, любиш, та який же котик не любить рибки! Чи сметанки? Чи ковбаски?

Софія зрозуміла, що нічого не тямить у котячих уподобаннях, і обставила куток у кухні тарілочками й мисочками з усім, що на її думку, було б до смаку голодному котові. Гатто кинувся найперш до води, жадібно вихлебтав усю і згорнувся у куточку клубком, замруживши очі.

— Ну, кицику, якщо ти