Тур Хейєрдал - Аку-аку

змусила його примчати до табору! Але камені мені не хотілось втрачати. Я сказав молодій парі, що мій аку-аку не радить мені зараз купувати ці камені, але згодом, можливо, він передумає. Тому нехай вони добре сховають мішок і прийдуть до мене в день від'їзду.

Мої відвідувачі дуже засмутилися і позирали на мене здивовано, ніби два знаки запитання. Та коли я в знак дружби подарував їм кілька речей, вони заспокоїлись і, сховавши їх разом з скульптурами в мішок, мовчки попрямували до коней.

Я почухав потилицю, намагаючись зрозуміти, що робиться. Та опівночі треба було зустрічатися з бургомістром, тому я погасив лампу і спробував заснути.

Тільки-но я задрімав, як прийшов фотограф і заявив, що джип готовий. Білл мав приєднатись до нас в умовленому місці в селищі, а штурман уже сидів у машині, його чекала цієї ночі інша секретна місія. Один старий остров'янин якось розповів мені, що знає печеру, де лежить рудоволоса людська голова. Сам він не насмілюється доторкнутись до неї, але згоден показати це місце тому, хто вночі не побоїться поплисти туди морем. Бургомістр теж колись згадував про таку голову. Може, в деяких печерах лежать мумії? І штурман Санне виявив бажання перевірити це.

Вже далеко за північ наша маленька група тихо підійшла до хатини Таху-таху. Нас було шестеро: бургомістр, його двоюрідний брат та рудоволосий син, Білл, фотограф і я. Біля купи каміння, трохи нижче хати, я почув знайомий запах спеченого в земляній печі курчати. Невдовзі ми вже сиділи навпочіпки і ласували ним. Я почав перший — з куприка. Церемонія з уму такапу була вже добре мені відома, але ніколи ще вона не відбувалась так приємно, як цієї ночі. Остров'яни не нервували, а бургомістр був по-театральному самовпевнений; він ласував м'ясом, недбало кидаючи кісточки аку-аку, ніби довкола нас стояли голодні жалюгідні собаки. Наївшись як слід, він одійшов трохи вбік і закурив, потім повернувся і гостинно запросив нас іти до печери.

Цього разу церемонія відбувалась далеко від печери, і йти довелось дуже довго. Ми перелазили через стіни, спотикалися на кам'янистому полі, пробирались кривими стежками. Хвилин через десять, коли місце трапези залишилось далеко позаду, бургомістр, нарешті, зупинився біля осипу. Не важко було помітити, що в центрі, посередині осипу, камені перевернені.

Бургомістр попросив мене вийняти з мішка «ключ». Я мав з його допомогою знайти вхід до печери, а коли знайду — три рази крикнути, звертаючись до каменів, що я довговухий з Норвегії і прошу відчинити вхід. Тримаючи голову свині перед собою, я попрямував до осипу і, направляючи рило, як міношукач, на підозріле каміння, повторив магічні слова бургомістра. А ще через мить я, швидко розкидавши каміння, спускався темною шахтою в підземелля острова Пасхи.

Досягнувши дна шахти, я обережно, ніби сліпий, ногами вперед проник у темну печеру і тільки хотів обережно випрямитись, як мене щось ударило по потилиці. Але це була не стеля, я наткнувся, очевидно, на щось тверде й рухоме. Хто ж це міг бути? Не стямившись. як слід, я кинувся вбік, перевернувся і засвітив ліхтарика. Так воно й було: я помітив, як щось рухається, але що це таке? Світло вихопило з темряви великого кам'яного птаха-хижака з розправленими крилами і кривим дзьобом. На спині в нього лежав людський череп. Птах звисав із стелі на мотузці і від поштовху повільно гойдався. Скульптура була на диво світла й нова, аж ніяк не вірилось, що вона провисіла тут одинадцять поколінь, з часів Оророїни. Мотузка теж виявилася цілком новою.

Я посвітив навколо. Печера була невелика. Три очеретяні мати з паралельними рядами круглих плоских каменів лежали просто на долівці, а на кожному камені було видовбано по одному збільшеному значку ронго-ронго. За сторожів на кожній маті правили невеличкі голови з гострими борідками. Я відразу помітив, що ті різноманітні фігури, які мені приносив бургомістр, були не звідси. З усіх фігурок тут заслуговували на увагу тільки парусне судно та велика кам'яна чаша в кутку. Обидві речі були майстерно зроблені, але виглядали так само підозріло новими, як і птах під стелею. Я зазирнув у чашу. Там лежало одинадцять маленьких пучків, людського волосся різних відтінків: від рудого до чорного. Найбільше було рудого. Пучки були перев'язані кожний окремо і всі разом мотузкою з кори, на якій зроблено акуратні вузлики. Та волосся це не було сухе і матове, як на древніх муміях, його, певно, недавно вирізано в живих людей, бо воно навіть не втратило природного блиску. Підозра, яка виникла у мене ще тоді, коли я дивився на птаха, переросла в переконання. Скульптури в цій печері не старовинні, вони зроблені тепер. Уся печера — чиста бутафорія. Ми просто потрапили в пастку.

Так ось від чого застерігав мене Хуан Чарівний. Першою моєю думкою було піти звідси.

Але в отворі вже з'явилися ноги Білла, що навпомацки спускався до мене. Зупиняти його вже було пізно. За ним ліз фотограф. Я не хотів зчиняти галасу, бо остров'яни, які залишились нагорі, зрозумівши, що їх обман розкрито, могли дуже злякатися неприємностей. А що коли їм спаде на думку засипати отвір камінням? Тоді ми всі будемо надійно поховані під землею.

— Нас обдурили, — пошепки сказав я Біллу, як тільки його голова з'явилася в шахті, — треба швидше вибиратися звідси. Це не родова печера, і камені в ній нові.

Білл дуже здивувався. Він підповз до каменів із знаками ронго-ронго, щоб краще роздивитися на них.

— Справді, щось вони не схожі на старовинні, — прошепотів він у відповідь.

— Поглянь на птаха, на човен і на чашу з волоссям, — сказав я.

Посвітивши довкола, Білл остаточно погодився зі мною. Позад себе я помітив червоні очі двоюрідного брата бургомістра. Він уважно прислухався до нас, однак не міг нічого зрозуміти, бо ми перешіптувались цо-англійськи. Ліхтарик освітив і обличчя бургомістра. Той так нервував, що з нього піт котився градом. Його син був теж тут і здивовано озирався довкола.

Тепер шлях нагору був вільний.

— Тут внизу дуже важке повітря, — сказав я бургомістрові, витираючи чоло.

Він погодився зі мною і також витерся.

— Піднімемось нагору і побалакаємо, — запропонував я, прямуючи до виходу.

— Згоден, — відповів бургомістр і собі рушив до отвору.

Опинившись на свіжому повітрі і побачивши, що інші теж один за одним вибираються з підземелля, я полегшено зітхнув.

— Ну що ж, ходімо, — різко сказав я і підняв прокляту свинячу голову, яка лежала на камінні і, криво посміхаючись, витріщала на мене очі.

— Ходімо, —