Інгеборг Бахман - Мáліна

на summa cum laude? Я — це була моя помилка. Чи може, Я і є тим предметом? Маліна: Ні. Я: Однак воно є тут і сьогодні? Маліна: Так. Я: Воно має історію? Маліна: Уже ні. Я: Ти можеш до нього торкнутися? Маліна: Ні, ніколи. Я: Але ти мусиш мене зберегти! Маліна: Чи мушу? Як ти хочеш, щоб я з тобою поводився? Я: (con fuoco) Я тебе ненавиджу. Маліна: Ти говориш до мене, ти щось сказала? Я: (forte) Пане фон Маліно, Ваша милість, маґніфіценціє! (crescendo) Ваша достойність і всемогутність, я ненавиджу Вас! (fortissimo) Гаразд, обміняй мене, обміняймося, Ваша честь! (tutto il clavicembalo) Я ненавиджу тебе! (perdento le forze, dolente) Прошу, збережи мене все-таки. Я до тебе ніколи не мала ненависті. Маліна: Я не вірю ані єдиному твоєму слову, вірю лише всім словам твоїм разом. Я: (dolente) Не залишай мене! (cantabile assai) Ти не можеш мене лишити! (senza pedale) Я хотіла розповісти, але не буду цього робити. (mesto) Лише ти не даєш мені пригадати. (tempo giusto) Візьми собі ці історії, з яких зроблена велика історія. Забери їх усі у мене..

Я прибрала усе зі столу, однак залишилося ще багато привести до ладу. Більше не прийдуть листи, телеграми й поштівки з гарними краєвидами. Окрім того, найближчим часом Іван не виїжджатиме з Відня. Однак також пізніше, і набагато пізніше — нічого більше не прийде. Я шукаю особливого місця, якоїсь схованки, ходжу з невеликим пакунком в руках туди й сюди по квартирі. У секретері мала б бути шухляда, яку потім ніколи не вдасться вийняти, якої ніхто не відчинить. Або я могла б підняти стамескою паркетину з підлоги, заховати туди листи, покласти дощинку на місце й опечатати, поки я ще розпоряджаюсь у цьому домі. Маліна читає книжку, мабуть, саме Фразу «Даремно вдавати байдужість при спогляданні таких досліджень, предмет яких не може бути байдужим людській природі.» Час від часу він роздратовано підводить погляд, так, ніби не знає, що я ходжу туди й сюди по квартирі з невеликим пакунком листів і шукаю для нього сховку.

Я вклякаю, внизу, на підлозі, однак це не напрямок ані Мекки ані Єрусалиму, куди я схиляюсь в поклоні. Не схиляюся більше ні перед чим, мені лиш потрібно витягнути із секретера нижню шухляду, яка застрягла, а відчинити її дуже тяжко. Щоб Маліна не помітив, яке я місце обрала, не маю зробити жодного шуму, однак шпагат раптом розв’язується, листи перемішуються, я незграбно зв’язую їх знову докупи, просовую у шпарину шухляди, однак відразу ж витягую знову, з переляку, що вони можуть назавжди зникнути. Я забула щось написати на упаковці, на випадок, якщо б хтось все-таки віднайшов зненацька оці листи, хтось чужий, коли закінчиться аукціон, на якому виставлять мій секретер. Ці кілька слів мають бути дуже значущими. Тому ще всього кілька слів: Це єдині листи… ці листи — єдині листи… листи, які я отримала… Мої єдині листи![396]

Я не знайду відповідної фрази, щоб передати, наскільки одні-єдині для мене листи Івана, маю облишити це, поки мене ніхто не застав тут раптово. Шухляда застрягла. Усім своїм тілом, однак дуже тихо, я натискаю на неї, замикаю на ключ і кладу його в старий халат Маліни, який на мені обвисає.

Сиджу у вітальні навпроти Маліни, він кладе книжку й запитально на мене дивиться.

Ти все зробила?

Я киваю, бо все зробила.

То чому ти сидиш тут, замість того, щоб нарешті зварити нам каву?

Лагідно дивлюсь я на Маліну й думаю, що маю тепер сказати йому щось жахливе, те, що нас розлучить навіки й унеможливить надалі будь-які слова поміж нами. Однак я встаю й повільно виходжу з кімнати, у дверях враз обертаюся й чую, що вимовляю не щось жахливе, а навпаки, щось зовсім інше cantabile і dolcissimo:

Як бажаєш. Зараз зварю тобі каву.

Я стою біля плитки й чекаю, коли вода закипить, кладу кілька ложечок кави у фільтр і думаю, я все ще думаю, потреба думати досягнула в мене такої стадії, коли мислення вже не можливе, я ховаю голову в плечі, мені стає дуже гаряче, я надто низько схилилася над конфоркою. Nous allons à l’Esprit! Однак цю каву я ще можу зварити. Хочу лише тільки знати, що Маліна робить в кімнаті, що він про мене думає, бо і я думаю трохи про нього, хоча думки мої линуть далеко за наші межі. Я пораюся на кухні, розігріваю кавник і ставлю два невеликих горнятка з ауґартенської порцеляни на тацю, вони так очевидно стоять тут переді мною, як очевидним має бути й те, що я тут стою і усе ще мислю.

Жила-була принцеса, одного дня примчали угорці з далекого краю, який сягав у незвідане, було це понад Дунаєм, шептали верби, був собі раз букет золотоглавих лілей і чорний плащ… Моє королівство, мій краю на Унґарґассе, який я тримала у своїх тлінних руках, мій краю прекрасний, тепер не більший, ніж конфорка моя, яка починає жаріти, у той час, як решта води стікає краплями крізь цей фільтр… Я повинна вважати, щоб не впасти обличчям на плитку, не покалічитись, не обгоріти, бо Маліні довелося б викликати поліцію та швидку допомогу, довелося б зізнатися у недбальстві, у нього, мов, наполовину згоріла жінка. Я випростовуюсь, обличчя моє палає від червоного жару конфорки, від якої ночами я так часто підпалювала уривки паперу, не для того, щоб знищити щось із написаного, а щоб добути вогонь для останньої й остаточної сигарети. Однак я більше вже не курю, сьогодні я вже відвикла. Я можу ще повернути вимикача на 0. Жила-була колись, але я не згораю, тримаюся прямо, кава готова, кавник накриваю кришкою. Я готова. З якогось вікна, що виходить у двір, чути музику, qu’il fait bon, fait bon. Руки мої не тремтять, я несу до кімнати тацю, наливаю слухняно каву, як завжди, я кладу дві ложечки цукру в горнятко Маліни, а собі не кладу нічого. Сідаю навпроти Маліни, настає мертва тиша, ми п’ємо нашу