Томас Олд Х'ювелт - Відьма

охопила паніка. Стів знайшов її у «лімбі», де вона витягала нитки з килима — одну за одною. Увечері доктор Стентон дав їй нейролептиків — вперше від п’ятниці вона заснула, і то вже було бодай невеликою ознакою покращення.

Піт наполегливо просив Стіва не обділяти увагою нікого з живих членів сім’ї. Стів у душі знав, що його друг має рацію. Джоселін була у стані повного колапсу, а Меттові не ставало краще. Попри успішну пересадку рогівки, не було жодної ознаки того, що до Метта повертається свідомість. Але Стів був не здатний приділити молодшому синові чи дружині увагу, якої вони потребували і на яку, ймовірно, заслужили. Його розум був переповнений думками про Тайлера.

Вранці того дня Тайлера привезли до «Тихого чоловіка» в сучасній фанерній труні світлого кольору. Стів і Джоселін вже були там і деякий час провели з ним наодинці до того, як труну пізніше зачинили. Тайлера одягнули, як вони того й хотіли, — у джинси, білу футболку з вирізом у формі букви V та його улюблений кардиган — такий одяг він носив би і за життя. Патологоанатом чудово з ним попрацював. Стів знав, що від мотузки на шиї мали залишитися сліди, але їх навіть не було видно.

Він був таким вродливим. Його син. Його Тайлер.

Він мав такий вигляд, ніби заснув. Неймовірно спокійний. Неймовірно живий. В голові Стіва проповзла бентежна думка про те, що Тайлер дійсно спав і лише чекав на те, щоб розплющити очі, потягнутися і встати з домовини. Але цю ілюзію розвіяла легка пульсація генератора під ліжком з системою охолодження. Тайлер розкладався зсередини, і цей процес можна було хіба що трохи загальмувати. Якби підняти одну з його повік, можна було б побачити, як на тебе дивиться кулька з пінопласту — патологоанатом запхав її туди, щоб заповнити нею очне яблуко.

Прибула Лорі. Сказала, що її батьки не змогли відпроситися з роботи на прощання з тілом, але будуть присутні на похованні. Стів плакав разом із нею, а потім повів її всередину.

— Чи можу я… доторкнутися до нього? — спитала вона через якийсь час.

— Звісно, сонечко, — відповів Стів. Вона обережно взяла руку Тайлера у свою, але швидко її випустила, мабуть, злякавшись того, якою вона була холодною і закляклою.

«Авжеж, так воно і буває, — подумав Стів. — Але ти можеш його відпустити. Спочатку трохи болітиме, але твоє життя триватиме далі. Наступного літа в тебе вже, можливо, буде новий бойфренд, а Тайлер перетвориться хіба що на болючий спогад, який поступово зникне».

— Я просто цього не розумію, — схлипнула Лорі, витираючи рукавом сльози з очей.

Стів відчув, як у кімнаті несподівано виник ніби спрямований на нього електричний заряд. Настав час, коли він мусив запитати в неї, чи не помічала вона чогось дивного в поведінці Тайлера… чогось такого, що могло б пояснити його несподіване самогубство. Він розумів, що вона чекала цього від нього, і що, мабуть, Лорі була ображена тим, що він не запитав її про це. Але Стів не міг. Цей фарс мав бути розіграний пізніше, не перед обличчям Тайлера.

— І я теж, Лорі, — нарешті сказав він, тремтячи.

А потім прибули й усі інші. Смерть Тайлера вибухнула бомбою — у спільноті Блек-Спрінга і за межами міста. Того ранку незвична, ні на що не схожа напруга ніби рикошетом відбивалася від стін задньої кімнати «Тихого чоловіка». Вона підіймалася вище за спільну солідарність у горі, її породило лобове зіткнення великої кількості жителів Блек-Спрінга з великою кількістю людей з-за меж міста — людей, які знали Тейлора, і людей, які його не знали. Навіть Тайлерові улюблені життєствердні композиції «Owl City», що програвалися фоном, не могли послабити напругу. Здавалося, що цього ранку міський кордон проліг безпосередньо крізь цю таверну, і люди, які перебували по один його бік, цуралися тих, що були з іншого боку. Жителі міста видавалися промерзлими до самих кісток. Катаріна торкнулася Тайлера. Над ним було відьмине прокляття. Цей кордон був настільки тонким, що родичі Тайлера, друзі зі школи, члени спортивної команди та вчителі з інших місць його не помітили, хоча вервечка людей, що човгали з головної зали до кімнати з домовиною, а потім повз неї, рухалася дещо прискорено і не наближалась до охолоджувального ліжка ближче, ніж на метр. Жителі міста на Тайлера майже не дивилися, вони лише клали на себе хрест або робили жести захисту від злого ока. І коли виходили крізь задню кімнату «Тихого чоловіка», вочевидь відчували глибоке полегшення. Це мало настільки абсурдний вигляд, що Стів відчув огиду. Якби Тайлер не був у місті настільки популярним, більшість із цих людей не змогла б навіть знайти в собі мужність, щоб прийти і попрощатися з ним.

Посередині церемонії він відвів Джоселін убік. Вона була блідою як смерть, здавалося, в неї ось-ось станеться нервовий зрив. Її щоки обвисли, а руки тремтіли.

— Ти це витримаєш? — запитав він м’яко.

— Не знаю, Стіве. Якщо я почую ще одну довбану затерту банальність, здається, почну кричати.

Їй явно набридли усі ті співчуття, кожне з яких ранило дедалі глибше, — від традиційних фраз на кшталт «час зцілює усі рани» та «життя не завжди справедливе» до не надто обнадійливого «за сімома голодними роками настануть сім років достатку» і вкрай незрозумілого «приходять вони з одного боку, а йдуть з іншого».

— Що вони, заради всього святого, хочуть мені сказати? — вела далі глибоко засмучена Джоселін. — Невже вони й справді гадають, що я підстрибну вгору, коли це почую, і скажу: «О, дякую, мем, а я цього й не знала. Якщо так, то не все настільки вже й погано, правда?»

— Тс-с, — шепнув Стів, пригортаючи її до себе. Джоселін знову почала плакати, і коли Мері побачила, яким він був безпорадним, то неохоче взяла на себе роль утішниці. Стів хотів було подякувати, але Мері з легким докором опустила очі. Нікому ця роль добре не вдається, подумав він. Вони могли лише намагатися робити те, на що мали сили.

Гризельда Холст принесла м’ясний пиріг велетенських розмірів. Стів не знав, що з ним робити, але в нього не вистачило духу відмовитися від подарунку. Він зніяковіло стояв із пирогом у руках, поки його не забрав від нього Піт.

— Я так жахливо почуваюсь через те, що сталося з усіма вами, — сказала Гризельда, легко торкаючись руки Стіва. Вона по черзі дивилася то на нього, то вниз, ніби соромилася самого факту проживання у місті, що забрало