Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

не порушував. Але мені чхати на правосуддя. Я запитав тебе про справедливість, — гаркнув я на нього і продовжив.

— Мені здається, що це все казки для незрячих дурнів. Мати все життя, плачучи по ночах у подушку, розплачується за помилку Лікаря, а той спокійно бере хабарі, чудово живе і його ніщо не хвилює. Це дурні люди в нескінченному прагненні все впорядкувати придумали «добро», «зло», «справедливість» і подібну нісенітницю. Цьому світу не властива «справедливість». Ось лежиш ти тут, увесь побитий, зі зламаним носом як мінімум. Чи справедливо це? Можливо, через тебе ніхто й не помер. А можливо, ті, які померли, заслуговували цього. Хто вирішує? А якщо ти зараз втечеш, це буде справедливо? А якщо я тебе дожену і заріжу; чи буде це справедливо? — я зробив невелику паузу і дивився на нього. — Хто взагалі вирішує, за які вчинки можна вбивати? А можливо, вбивати взагалі не можна нікого? Ти мовчиш, тому що тобі немає чого сказати чи ти боїшся? Я розв’язав тебе, сядь нормально. Чи тобі подобається запах вашого родючого грунту, на якому, окрім бур'яну, нічого не росте, — він мовчав і не рухався. — Якщо ти зараз не сядеш нормально, я знову зв’яжу тебе, — він сів, спершись спиною на стінку шанця, дещо ліворуч, навпроти мене. — Мені здається, що шукати справедливість — занадто нерозумне заняття. Навіть у чарці більше сенсу. Чому ти мовчиш?

— Мені холодно, — пригнічено відповів Низький.

— Знаєш, друже. На твоєму місці я б зараз найменше переймався цим. Як тобі здається, я спокійний?

— Так.

— Коли я познайомився зі своєю дівчиною, я їй сказав: «Мила, запам’ятай, будь ласка, чим тихіше і спокійніше я розмовляю, тим гірше. Тому, як помітиш щось подібне, одразу обійми мене і відверни від того, на чому я зосереджений, тому що я нароблю лиха». Від нашої розмови зараз багато що залежить. Побачимо, до чого ми з тобою дійдемо. Тебе ще турбує холод?

— Ні.

— Добре, а то я думав уже дати тобі свій спальник і, як говорив один мій давній знайомий, «заколихати тебе». Знаєш, ми нещодавно подивились карти терористів і порівняли їх з картами АТО. На наших картах це село повністю зафарбовано червоним, тобто нас тут немов би й немає. Хоча на ваших, сєпарських, картах це селище майже повністю оточене, але не захоплене. Тобто ми тут немов би в оточенні. Розумієш?

— Так.

— Абсурдно, напевно, але тут, сидячи в цьому так званому оточенні, я відчуваю себе вільним більше, ніж будь-коли у своєму житті. Тут немає законів, тут не діють жодні правила. Тут кожен — сам собі влада. Хочеш — заходь, чини насилля, кради, вбивай, чи ділись їжею, водою, дай ліки чи взагалі не звертай уваги. Я тут немовби маленька дитина в магазині іграшок, де нікого немає, окрім мене. Розумієш? Мене тут обмежує лише моя мораль, система цінностей, яку встиг сформувати за все життя.

Я мав десятки можливостей поїхати і не повертатися. Знаєш, заради чого я залишився тут? Щоб ніхто з моїх близьких не побачив і не відчув те, що довелось пережити мені… А можливо, це тут і ні до чого. Можливо, я просто отримую задоволення від подібного способу життя. Ти знаєш, я все ж схиляюсь більше до другого варіанта, хоч яким би це не було цинічним. Ще два місяці тому я боявся, що війна закінчиться надто рано, і я не встигну досхочу повоювати. Яка ж я потвора. Що ти думаєш з цього приводу?

— Не знаю, — процокотів зубами Низький.

— Ні, це не свобода. Це щось первісне, що радіє тому, що вдалося вирватись назовні і, незважаючи на сотні тисяч років еволюції, можна знову гризти, бити, вбивати. Це, як наркотик. Ти отримуєш кайф від цього відчуття. Але, як і будь-який наркотик, він тебе нищить, отруює твою свідомість, вбиває особистість. Усе моє життя зведено тут до найпростіших потреб, і мені більше не потрібно нічого, аби відчувати себе добре. У простоті нічого поганого немає, але те, чим вона зумовлена… Ні, це не свобода. Якщо всі так будуть жити, світ порине в хаос.

Свобода. Свобода — це не дар, а привілей, за який потрібно заплатити велику ціну. Мені пощастило, за мене її заплатили інші, кого з нами вже немає, і як мінімум — я мушу зробити правильні висновки…

Ось я інколи згадую, як сприймав війну, читаючи книжки і дивлячись кіно. І знаєш, тут немає нічого спільного з тим, що я уявляв, сидячи в теплій квартирі на дивані. Я коли десь бачу героїзацію війни, мене починає трясти від злості. Тому, що це брехня. Війну потрібно показувати такою, якою вона є, з усіма жахами й мерзотами, що тут відбуваються. Знаєш, у чому головна причина того, що політики настільки легко розв’язують війни? У тому, що люди обдурені схибленим сприйняттям війни і хочуть воювати. Люди мають боятись війни, і при цьому бути готовими відстоювати свободу будь-яким чином. Ці лицемірні виродки намагаються надати значущості чиїмсь вчинкам, показуючи їх на тлі великої кількості смертей. Ніби кількість трупів надає цьому важливості. Я днями віршик накатав, там є така строфа:

Смотря по телевидению кино,

Не будьте так наивны и глупы.

На фронте нету красоты.

Лишь только кровь, говно и трупы.

Хоча, знаєш, мабуть, щодо героїзму я не маю рації. Знав я пару людей. От тільки все не так, як багато хто собі уявляє. Справжніх героїв ніхто не знає. Про справжніх героїв не говорять. Але ті, кому все ж таки пощастило пізнати таких людей, дивляться на них і захоплюються рисами їх характеру, але поводити себе так само не можуть, тому що таким не можна стати за день, місяць чи рік. Таких мало, тих, хто не зіпсований гріхами суспільства.

Справжніх героїв цієї війни одиниці, і знають їх одиниці. Мало у кого з них є належні нагороди, позаяк для отримання нагород потрібний не лише подвиг, а ще язик проворний і вологий. Це особливі люди, вони природно справедливі, і це більше як дар, а не риса характеру. Поруч із такими людьми дійсно починаєш вірити в те, що справедливість існує. Мабуть, саме таким людям підійшла 6 збірна назва «невідомий солдат». Він воює, тому що так потрібно, і гине, тому що в одну мить чинить, як людина… гине людиною.

Як вважаєш, якщо ти прямо зараз помреш, ти помреш як пес чи як людина? — я зробив