Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

прислухаючись до запитання одного з фієрданських послів, чи можна влаштувати екскурсію до школи гришів.

— Звичайно, можна, — озвалася Женя. — Залюбки організуємо вам відвідини цього закладу.

Хлопець був упевнений, що не вигадав собі захвату, який хвилею накрив посла та ще одного члена фієрданської делегації.

Женя обсмикнула спідницю й додала:

— Утім, боюся, екскурсія може видатися вам нудною. Учні з учителями саме вирушили в навчальну подорож.

— Геть усі?

— Так, — повідомила дівчина. — Праця на полі здається нам надзвичайно корисною для дітей. І мушу визнати, що тиша і спокій мене нітрохи не засмучують. Упевнена, ви можете собі уявити, якими моторними бувають юні гриші. Ми не хотіли, щоб вони плуталися під ногами, коли до нас навідаються такі вельмишановні друзі.

Ісаак ніколи не помічав, щоб учні-гриші плуталися під ногами. Вони завжди були зайняті, до того ж школа розташовувалася відокремлено від решти Палацу, і учні не могли непомітно вислизнути з неї. Ні, дітей повезли геть заради їхньої власної безпеки. І фієрданцям це було відомо.

— Ви евакуювали всіх до останнього? — холодно поцікавився посол.

— Евакуювали? — Женя зачудовано засміялася. — Ви натякаєте, що вони були в небезпеці? — Вона грайливо поплескала посла по коліну. — В небезпеці! Купка дітлахів, які можуть спалити цю баржу й зупинити серця всіх присутніх одним помахом руки. — Дівчина витерла сльози, що від сміху виступили на очах. — Оце ви пожартували.

Коли фієрданці пішли до поруччя шлюпа, щоб насолодитися краєвидами, напевно, мало не лускаючись від злості, Ісаак обернувся до Жені.

— Ви відіслали учнів якнайдалі, щоб захистити їх.

— Авжеж, — мовила дівчина вже геть не весело. — Гадаєш, ми могли залишити тут найбільший равканський скарб, коли бомба або отруйний газ щомиті можуть винищити ціле покоління гришників? Утім фієрданці боягузливі й навряд чи наважаться на такі дії, тож я просто дістаю задоволення від думки, що їх мучитимуть нічні жахіття про купку школярів.

— Коли слухаєш тебе, здається, наче спостерігаєш за моряком, якому відомі всі таємничі обриси затоки, місця, де лютують вітри й скелясті місцини, де корабель може сісти на мілину. Ти з такою впевненістю долаєш ці води!

Женя надовго змовкла.

— Мене рано кинули в цю воду, — нарешті озвалася вона. — Коли я була маленькою дівчинкою, Дарклінґ подарував мене королеві — гарненька домашня тваринка, що могла добряче їй послужити.

— То ти ще з дитинства знайома з королем?

— Я зрідка бачила Ніколаї та його брата. Була улюбленою служницею, проте однаково просто служницею. Малі були надзвичайно галасливі. — Дівчина погралася з топазовою сережкою. — Усі в маєтку називали їх двома мігренями. Як я їм заздрила, адже вони могли вільно бігати, гратися й пустувати!

— Однак бути улюбленицею королеви, — зауважив Ісаак, — теж чимала честь?

Женя кинула до рота шматочок сливи.

— Спершу я була королівською лялькою. Вона вдягала мене в гарненькі сукеночки, розчісувала мені волосся й дозволяла спати на підлозі біля її ліжка чи сидіти поряд із нею за столом. Я спостерігала за шахраями навколо неї та вчилася. А подорослішавши, вскочила в халепу, впавши в око королю… — Дівчина повільно витерла руки полотняною серветкою, залишивши на ній сливові плями. — Переконувала себе, що мої страждання були неабиякою честю, адже я стала Дарклінґовим солдатом і шпигункою. Він понад усе довіряв мені, й колись усі мали дізнатися, скільки я для нього зробила. Без інформації, якою я його забезпечувала, він не зміг би з такою легкістю влаштувати переворот.

Ісаак витріщився на неї.

— Ти зізнаєшся в державній зраді, — прошепотів він.

— Милий Ісааку, — з усмішкою озвалася дівчина, — Ніколаї давно вже пробачив мені, і тепер він заслуговує на мою вічну відданість. Дарклінґ жбурнув мене у воду, а потім дивився, як я йду на дно, виконуючи його забаганки.

— Тож він справді був таким жорстоким, як подейкують?

— Жорстоким? О так! Утім, він покинув мене на поталу королівським хижакам не для того, щоб покарати. Дарклінґ просто ніколи не замислювався, що я нещасна. Хіба його цікавили страждання якоїсь дівчини, якщо вони могли допомогти йому заволодіти цілою імперією? Він грав у тривалу й заплутану гру. І лише тоді, коли я наважилася замислитися про себе, коли втрутилася в його грандіозний план, він наслав на мене своїх чудовиськ і…

На озері пролунав гучний плюскіт. Підхопившись, вони побачили, як за бортом баржі, повної членів керчинської делегації, майнув шматочок жовтого шовку. Донька одного з крамарів впала у воду й стрімко йшла на дно ловити раків.

— Стрибай, — гарячкувато зашепотіла Женя. — Урятуй її.

— Там є гриші…

— Ніколаї не чекав би на гришів.

Вона мала рацію, але…

— Я не вмію плавати.

— Прошу, скажи, що це образний вислів.

— Боюся, ні, — зізнався хлопець, відчуваючи, як усередині здіймається паніка.

— Чому ти мені не сказав?

— Про це ніколи не заходила мова!

— Просто стрибай, — наказала Женя. — І не надумай борсатися. Просто якомога швидше тони, а ми попіклуємося про решту.

Ісаак повірити не міг, що дівчина не жартує, але одного погляду на її обличчя вистачило, щоб переконати його. «Гаразд, — подумав він, кидаючись до поруччя та стрибаючи у воду, сподіваючись, що вийшло хоч трошечки граційно, — принаймні, якщо я потону, не доведеться висиджувати довжелезну вечерю».

Вода була кусюче холодною, і щойно Ісаак опинився в ній, усе його тіло взялося вимагати, щоб він ворушився, боровся, зробив хоч щось, аби повернутися до повітря й тепла. «Не борсайся». Він залишився нерухомим, а коли всередині вже наростала паніка, легені нещадно заболіли. Хлопець подивився вгору — десь далеко слабко світилася поверхня води. Вона здавалася неймовірно далекою, а темне й мовчазне озеро навколо було схожим на безмежне беззоряне небо. Помирати в такому місці було огидно.

«Невже це кінець? — замислився хлопець. — Невже я справді помру, щоб урятувати героїчну репутацію короля?» Аж раптом його схопила за руку Надя. Дівчину оточувала створена нею бульбашка повітря, яку штовхали вперед двоє Плиноробів. Вона засмикнула хлопця всередину, і він захекано глибоко ковтнув повітря.

— Ну ж бо, — кинула дівчина.

Ісаак відчув, як заворушилася течія навколо, тягнучи їх уперед, наче стрімка ріка. Попереду під водою замайорів жовтий шовк. Дівчина — Бірґітта Шенк — не ворушилася. Очі в неї були заплющені, а волосся короною розпливалося навколо голови. О Святі, невже вона померла?

— Хапай її, — наказала Надя, і щойно його пальці стиснули дівочі зап’ястки, течія стрімко штовхнула їх угору.

Вони спливли на поверхню з протилежного боку крихітного острівця в центрі озера, далеко від прогулянкових суден. Толя з Тамар уже