Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

Втомився, думаючи про всесвіт. Розумію, що це дурниця. Як дурницею є спроба осягнути його, і ще більше – його походження.

Як креаційна теорія, так і теорія Великого Вибуху є безглуздям. Горошина «матерії», стиснена і розігріта до безуму, в хаосі – вибухає, і народжуються світи, «злипаються» і т. ін. Усе перекреслює просте запитання: а де взялася та горошина? І креаційна теорія… Творець творить світ з нічого. Нехай. Але знову ж те саме запитання: де взявся Творець? Просто, це нам недоступне, й нічого туди лізти.

Як «урегулювати» суспільство? Якось «урегулювати» треба, бодай у щоденному житті – потрібний порядок – дотримати «не убий», не укради» і т. ін. Праця, шлюб, навчання.

Але регулює держава, а вона – завжди насильство, і обов’язково хоч у якійсь частині – несправедливість. Якою б не була. Найбільша гуманність переростає в ще більший тиск, революціонери – в тиранів.

Не люди, не їхній розум придумали природу. Вона «придумалась» сама. Через те її закони, її дії досконалі, а людські – ні. Людський розум експлуатує природу, намагається витиснути з неї якомога більше, псує її, нищить. Вона ж саморегулюється, самоіснує.

Гуманізм!? Великі ідеї проголошують дрібні, нікчемні люди, нездатні йти за проголошеним. Те ж саме й демократія. Крім того – демократія тільки для себе і для свого кола. Вони не думають про люд, його життя.

Українці були тільки в Західній Україні. Вони боролися проти Польщі, Гітлера, совітів, організовувалися в гуртки, Просвіти, ставали свідомими патріотами. У кожному майже селі. А нині? Проти кого їм боротися? Проти уряду? Але ж він каже, що він український і за Україну?

Людина, яка вибралася на вершину влади, стала непідконтрольною, навіть якщо вона геніальна (Олександр Македонський, не кажучи вже про тиранів-пустоголовців Гітлера, Сталіна), різко деградує, або й впадає в маразм.

Іду лісом. На галявині за пляшками – компанія. Матюки, дурні жарти, дурисвітство. Я дивлюся: які мудрі дерева довкола порівняно з ними.

Сумне явище: повернення в свідомості людей «доброго», совіцького. Глобальне страхіття… А все з конкретики: гибільного становища людей нині, бідності і багатства, пограбування населення, падіння культури. Отак реабілітується паскудне, злочинне минуле.

Що не день – новини дикіші та страшніші. Учора Верховна Зрада прийняла постанову про святкування 85-річчя комсомолу України. Маразм!

Комсомол, який знав тільки одне: «Партія говоріт нужно, комсомол отвечаєт – єсть». Єсть нищення хліборобів – розкуркулення під гуркіт бубна і скрип гармошки, повалення церков і т. ін. Комсомол у громадянську війну ще мав якийсь сенс (хоч і неправдивий історично), спрямування, пружність, відданість тій ідеї. А в мій час це була організація для кар’єри, кожен комсомольський начальник очікував партійної або совіцької посади: виконуй накази, викривай «непевних» – і жди. Окупиться.

Свято комсомолу, якого немає. І сьогодні – осквернення могили Шевченка в Каневі. Поминальні молитви творять московські попи з Сабоданом, смердять зі своїх кадильниць, кроплять отрутою могилу. Маразм і жахіття.

Село гине, й нікому до нього діла немає. Окрім тих, які ще намагаються з нього щось витиснуть. До них належать і верхні урядові кола. Інтелігенція його покинула, просто забула, вона теліпається в ковбані своїх вузьких проблем.

Як нам повірити у власні сили? Які слова, які вчинки, чия воля можуть це зробити? Хто може об’єднати безліч воль в одну, утримати, спрямувати, повести і реалізувати?

Одні вважають, що сьогодні культури, зокрема літератури, немає – вона була раніше – інші – навпаки. Що вона є сьогодні, а можливо, пізніше писатимуть, що сьогодні культури немає, а вона була раніше.

У нашому розмитому, безнаціональному суспільстві, в цій «державі-недержаві» зростає нове суспільство. Зростає на чому? На антиукраїнських лозунгах (Донецьк, Харків…), які є «їхніми-неїхніми», а правду не допускають роз’яснити, щоб та правда стала їхньою.

Яке воно буде, те суспільство?

Дивлюся на пташок… Насипав у годівницю крихт, пшона, прилетіла одна, дзьобнула й полетіла, за хвилину прилітає їх зграя. Так само діти, щось знайшов: «Сюди, сюди». Доросле ж пхає знайдене за пазуху чи до кишені, волочить у кущі й ховає…

Отже, природа робить «демократично», справедливо, а люди?…

Появилися хороші твори, письменники. Письменниці! Софія Майданська, Галина Тарасюк, Марія Матіос, Валентина Мастєрова, Галина Пагутяк… І ще, й ще. Стає легше на душі.

Компартійні «молотять» по-старому. Так, чимало лозунгів компартії – хороші, зрідні християнським: рівність, праця. Але ж все спробували, й така поразка. Якщо б підійти серйозно, то насамперед треба проаналізувати увесь 70-літній шлях, проаналізувати глибоко, відкинути з програми лихе, неправильне (та ж диктатура пролетаріату: немає її й неможлива вона, була диктатура партії, а в ній – вождів; додаткова вартість та ін.) і виставити нові орієнтири. Може, частина розумного люду й пішли б за ними. А дурні симоненки тільки й знають кликати в Союз, до старого (а там гулаги, голодомори), вони не тільки не можуть аналізувати, а й не знають, що це таке. Бо все лишилося, просмоктується, все – російське, і панує російський соціалізм. Я скрізь бачу колишніх – особливо комсомольських вождиків, які ніколи не говорили по-українськи, тепер вони при керівних посадах, в їхніх руках заводи, банки. Україна без України. А в думах у них та ж совіцька ностальгія.

Якась ніцшенітниця.

У старості ми часто блукаємо по руїнах молодості.

Ніхто з нас за життя не знає, як нас потім оцінять на далеких літературних гонах, знаю напевно – оцінюватимуть не за чиновницьку, письменницьку роботу, а по написаному. Хоч на тій роботі й намагався «служити» чесно громаді.

Напис на булаві:

«Остерігайся підлих, не наближайся до них, і не залишайся на самоті. Не довіряй брату, не покладайся на друга, нехай не буде в тебе довіреного, бо це безнадійно. Уві сні сам оберігай своє серце – трагічного дня не має людина підтримки». Гірка, справедлива порада.

Перечитував Ю. Яновського. Він оспівував шалені подвиги червоних, бої, перемоги, романтику червоного вітру, щоб потім все життя ці ж червоні душили, тусали, гнули, ганьбили… Усе це за те, що оспівав українську революцію.

На початку думаємо, що світ розвивається в напрямку прогресу, добра, істини, що в світі, нехай і повільно, утверджується соціальна справедливість. І інша ілюзія: майже всі люди добрі, служать правді, а потім, коли дивишся в очі політикам, які кличуть до добра й справедливості, то бачиш, що вони брешуть і всі слова хочуть повернути собі на користь, на владу. У молодості вірив у гуманність і демократію – не осягаючи їх як слід, вірив – вірою. І все життя боявся влади, хоч довгі роки вважав, що влада ця його. Потім зрозумів, що вона йому ворожа, як