Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

Тієї миті сталося найстрашніше в цій наперед задуманій грі. Коло прилавка бахнув постріл, нестямно закричала Доротея. Гості кинулися врозтіч. Берт Джілберт спокійно поставив Дока на підлогу, засміявся і, навіть не озирнувшись на двері, пішов до свого столу.

Тільки-но Бренкер у себе вдома сів до столу і простяг руку по шматок хліба, як до нього прибігла схвильована дівчина. Він схопився, вискочив на вулицю й подався до салону Доротеї, лишивши позаду дівчину. Переступивши поріг, шериф на секунду спинився, тримаючи руку на рукояті револьвера. Крізь відчинені двері до другої зали він раптом побачив Біла Ліка і стиха мовив:

— О, та це ж…

Тієї миті гримнув постріл. Бренкер сіпнув головою, коліна йому підігнулися, і він важко впав на підлогу. Вбивця та його приятель з револьверами напоготові поволі позадкували до дверей, не спускаючи з ока людей, що стояли коло прилавка. Ті остовпіли з несподіванки. Хряснули двері. Злочинці скочили на коней і щодуху погнали їх темною вулицею.

Бренкер нерухомо лежав на підлозі. Куля влучила йому збоку в живіт. Аж по кількох секундах гості отямились і з’юрмилися навколо пораненого. Його перевернули горілиць. На підлозі червоніла страшна пляма. Док проштовхався крізь юрбу. Обличчя в нього було попелясто-сіре, а тонкі губи — білі як біль.

— Обережно занесіть його до моєї кімнати, — тихо попросив він і дорогою все нагадував: — Обережно! Обережно!

Шукачі поклали шерифа на ліжко й мовчки ззирнулися. За тих кілька хвилин вони всі зрозуміли, що на долину насунуло щось жахливе. Серед шукачів, які заносили шерифа, був і ковбой Джім. Не сказавши ні слова, він разом з іншими вийшов з кімнати.

Док оглянув пораненого. Пальці йому ледь тремтіли. Він розстебнув пасок і ножицями розрізав одяг. До кімнати тихо зайшла Доротея і взялася помагати йому. Куля влучила в шерифську зірку, прогнула її і пішла навскоси в тіло. Сорочка й зірка були геть у крові.

Док відслонив рану.

— Він ще живий? — спитав хтось із шукачів.

— Ще живий, — відповів Док, і голос йому надломився.

— А є якась надія? — спитала Доротея.

Він не відповів, тільки глянув на неї так сумно, що на очі їй набігли сльози.

Док погладив її по голові. Обличчя його поволі набувало живих барв.

— Як це взагалі сталося? І хто то був? — запитав хтось із чоловіків.

Другий хотів щось відповісти, але Док перебив його:

— Мерщій принесіть сюди стіл. Навіть два зсуньте докупи, І поможете мені покласти на них Бренкера.

Зайшов Ларрі. В очах у нього й досі світився переляк.

— А ти піди глянь, чи Бренкер устиг дома попоїсти, чи ні. Тільки добре дивися.

Ларрі не встиг навіть глянути на пораненого, як Док виштовхав його в двері.

— Хтось нехай поїде до Мура. Негайно! І принесіть окропу!..

Він запалив усіх своєю діловитістю. В кімнаті раптом запахло ефіром і хлороформом. Прибіг засапаний Ларрі й доповів:

— Він нічого не їв, анічогісінько, все стоїть ціле. Що з ним, Доку? Господи боже, він же… — Ларрі не зважився вимовити останнього слова.

— А тепер мовчіть, щоб я більш нічого не чув, — звелів Док.

Він обернувся до Доротеї, що безсило опустилася на стілець, її блакитна шовкова сукня була заплямлена кров’ю, руки тремтіли. Вона втупила поперед себе каламутні очі. В уяві їй знову постала страшна картина. Док підійшов і лагідно торкнувся її чола.

— Іди й скажи, щоб несли воду й позамикали двері,— тихо мовив він. — Хай пустять лише Мура й Слейтера. Тримайся, Доро.

Доротея пішла і зробила все, що сказав Док. Мимохідь вона помітила, що в шарварку вкрадено касу з дрібними грішми й шухляду з-під прилавка, але відразу про те забула.

Док узявся до роботи. В кімнаті лишилися Ларрі і ще один чоловік.

А в долині люди сиділи в наметах, у халабудах із гофрованої бляхи чи й просто неба і шепотілися. Страшна звістка облетіла вже весь табір. Боєр теж замкнув свій заклад. Ті, що жили при вулиці, почули дрібний цокіт копит і здогадалися, що то Гол Слейтер поскакав до Дока. Тієї ночі не один згадав про добровільну охорону й подумав, що, либонь, треба було слухатись Гола Слейтера. Дехто підраховував свій здобуток і намірявся найближчими днями тікати геть. Але тільки у великому гурті. Бо коли ж то прибуде новий шериф?

Гол Слейтер і Мур вступили до кімнати, де лежав Бренкер, як Док уже перев’язував рану. Той, хто побачив би тепер Гола, злякався б: він скидався на тигра в клітці. Разом із ними приїхав і другий помічник шерифа, молодий ірландець.

— Ти його виходиш? — запитав Дока Мур.

Він був блідий, дарма що аж упрів від швидкої їзди.

Док мовчки мив руки, І аж по хвилі здвигнув плечима.

— Якщо навіть пощастить виходити — бо в нього залізне здоров’я, — то навряд чи він стане такий, як був. Зірка відвернула кулю вбік, добре й те, що він нічого не їв… але на коня він уже, мабуть, ніколи не сяде. Та що про це думати, нам треба поговорити про інше.

Мур узяв шерифову сорочку, оглянув погнуту зірку й повільно поклав назад. Гол Слейтер стояв коло столу і дивився па Бренкера, що лежав як мертвий.

— Він утратив багато крові, — мовив Док і відчинив вікно.

— Погасіть світло! — суворо наказав Гол Слейтер.

Вони вмент збагнули, що він мав на гадці: не треба виставляти себе на приціл. Ларрі й Мур погасили всі три лампи. В кімнату війнуло свіжим нічним повітрям. Якусь хвилину вони мовчали. Потім Гол зачинив вікно і завісив його ковдрою. Ларрі знову засвітив дві лампи. Вони обережно перенесли шерифа на ліжко.

— Ну, а тепер розповідай, Доку, — мовив Гол Слейтер і