Кріс Тведт - Коло смерті

взяв ще одного стільця й поставив під стіну. Я напівобернувся на лавці, щоб мати його в полі зору.

— Не розумію, — мовив я.

— Що не розумієте?

— Що змусило вас їх убити? Це для мене загадка. Навіщо ви це зробили?

Розділ 49

— Що? Що ви сказали?

Та я знав, він добре розчув мої слова. Саломонсен завмер, закрижанів у часі й просторі з піднятим стільцем.

— Я запитав, навіщо ви вбили Анну та Сірі?

Стілець обережно став на підлогу. Потім так само обережно він сів, куди нараз поділася його велич і впевненість, рухи сповільнилися.

— Як… Як ви можете казати таке жахіття? — голос його звучав в'яло, з напускним обуренням.

— Я знайшов світлину. Фото, зняте того дня, коли загинула Анна. Його зробив один орнітолог на ім'я Гаральд Вііґ-Сьоренсен. Мені поталанило, що фотографував науковець, він фіксував дату і час зйомки, а це надзвичайно важливо.

Я вийняв з торбини світлину.

— Час — пізнє післяобіддя або, якщо хочете, ранній вечір, 18.35. Приблизно о тій порі вбито Анну. Місце — маленька бухта на північному краю острова, радше навіть на північно-західному краю. На світлині морський орел кидається у море за рибиною, однак на задньому тлі видно чоловіка в човні на веслах. Задля більшої певності, я збільшив світлину. Немає жодного сумніву, хто це. Ви знаєте чоловіка на світлині?

— Ні, — він потрусив головою, понуро й сумовито.

— Це — Арон Сьорвік. Він сам у човні. На кормі лежать кілька вудок. Ось погляньте самі. Я певний, ви його впізнаєте.

Саломонсен взяв світлину, підніс до очей, та щось підказувало мені в його погляді: мозок не фіксує те, на що дивляться очі.

— Трохи далеко, і дощ сіявся. Якщо Арон був на північному боці острова о 18.35, то ніяк не міг убити Анну в тих часових рамках, які називали судові медексперти. Жодним чином не міг. Ви слухаєте, Саломонсене?

— Що? Так. О, так…

— Самі розумієте, як я спершу зрадів. Ця світлина — виправдальний доказ. Навіть у своїх найсміливіших фантазіях я не міг сподіватися на таку знахідку. Та коли перша радість вляглася, я замислився. Замислився, чому Арон був визнаний беззаперечно винним. Було чимало взаємозв'язків, ціла низка непрямих доказів, але головною ланкою в ланцюгу доказів було твердження, нібито його бачили тут, поблизу, приблизно на момент смерті Анни. Тим, хто начеб неохоче дав такі свідчення поліції, були ви, Саломонсене.

Я не знав напевне, чи прислухається він до моїх слів, однак вів далі:

— Світлина доводить не лише непричетність Арона до вбивства Анни, але й вашу брехню поліції. Ця брехня посадила хай трохи дивного й недоумкуватого, зате невинного хлопця на двадцять років до в'язниці. Я мимоволі запитую себе, що могло змусити людину до такої доленосної брехні? Відповідь можлива тільки одна: ви її вбили. Ви — убивця.

З його уст зірвалося ніби зітхання.

— У кожному разі, ви були останнім, хто бачив її при житті. І лише з самої цієї причини природно підозрювати вас у скоєнні злочину. Гадаю, до кола підозрюваних ви не потрапили тільки тому, що фокус від самого початку наведений був на Арона. Припускаю, ви миттю збагнули, куди вітер віє, тож зробити хлопчиська цапом-відбувайлом сам Бог велів. А коли він зізнався, ви відчули себе в безпеці.

Я замовк. Крістіан Саломонсен не зронив ні слова. Тиша розбухала між нами, ставала безмежною і важкою, набувала майже фізичних розмірів, але його наче й не гнітила. Він сидів, втупившись поглядом поперед себе. Тишу, врешті, урвав знову я.

— Я сушив собі голову, намагаючись відшукати причину. Єдиним реальним мотивом могло хіба бути ваше посягання на них…

— Hi! — він зірвався з місця, на його обличчі застиг жах. — Ні, ні! Усе було не так! Я б ніколи не опустився до такого! Ніколи! Причина не в тому…

— Тоді я не розумію, у чому.

Він знову важко опустився на стілець. Якусь мить здавалося, він знову надовго заніміє, але Саломонсен, зрештою, заговорив. Голос його звучав нормально, майже буденно, чітко і ясно. Крістіан Саломонсен мав гучний голос.

— Щоб урятувати їх, — мовив він.

— Що? Урятувати? Ви ж їх убили! Як могли ви…

— Ні! Щоб урятувати тих, інших…

— Не розумію.

— Я мусив порятувати їх від гріхопадіння, — він майже прохально глянув на мене. — Ви повинні зрозуміти… У ті часи всі на острові належали до моєї парафіяльної громади. І старі, і молоді, діти й дорослі приходили сюди на молитву й були спасенні. Тоді по всьому нашому краю прокотилося духовне зрушення. То була остання велика хвиля духовного пробудження. Не так, як нині, коли процвітає нікчемність, бруд і ницість, — я вчував відлуння гіркоти й