Кріс Тведт - Коло смерті

біля поромного причалу. Я закинув на плече торбину — весь мій багаж цього разу — і заліз до надійної на вигляд, маленької моторки.

— Конрад Сеґлем, — відрекомендувався чолов'яга, подаючи руку. — Тут пройшов шторм. Трохи гойдатиме. Кажу, просто щоб ви знали.

Коли ми обійшли мол, і перші хвилі задерли ніс човна, я відчув доторк паніки. Надто лихі спомини навіював цей фарватер. Сеґлем, мабуть, помітив, як я намертво вхопився за поручень з тикового дерева, як побіліли кісточки моїх пальців, прочитав переляк на моєму обличчі.

— Усе буде добре, — заспокоїв він мене, пересуваючи вперед обидва важелі газу, аж двигуни глухо заревіли, і човен рвонув назустріч хвилям. — Таке море, як зараз, то дитяча пісочниця. Жодних проблем!

На душі було мулько, але той стан швидко минув, тільки-но я впевнився, що Конрад Сеґлем мав рацію. За кілька хвилин з'явилися перші ознаки морської хвороби, і вже невдовзі я сидів у куточку, час до часу блюючи до целофанової торбинки.

— Скоро будемо на місці! — гукнув Конрад.

Я тільки кивнув. Як на мене, ми пливли вже цілу вічність.

— Прекрасно. Але мені треба не в гавань. Зсадите мене біля старого заготівельного пункту риби?

Як чудово знову відчути під ногами земну твердь. Я сів на причалі, на старі ящики з-під риби, трохи перепочив, до мене поволі поверталося нормальне самопочуття. Я роззирнувся навсібіч. На рибному складі ані душі, хоча ще й четвертої не було. Двері ангару замкнені, навколо порожньо й тихо. Франк усе ще не відповідав на телефонні дзвінки. Я послав йому есемеску, а тоді рушив догори стрімким схилом пагорба.

Раптом я гостро пожалів про свою затію. Ніхто мене до цього не змушував, хай би йшло собі, як ішло.

Та я не був певний своїх висновків, принаймні не на всі сто відсотків, тому й зважився на особисту зустріч, вирішив, що це найкращий спосіб встановити істину. А тепер вже не мав певності, чи то було мудре рішення. Я згадав, яку владність виявив Франк, коли назрівала бійка першого мого вечора на Вестьой, з яким респектом до нього поставилися. Я знав, що фізично він сильний чоловік. Може й не прийти, думав я собі, але глибоко в душі знав, Франк не здужає опертися спокусі. Після того, як одержав моє послання.

На чубку пагорба я зупинився, спітнів і захекався. Будинок Віснера ледве виднівся між деревами ліворуч. З димаря йшов дим. Вони вдома. Я уявив їх собі: двоє людей живуть під одним дахом, але навіть поговорити не мають про що; загусла від невисловлених звинувачень та давніх образ атмосфера. Я рушив далі під сірим небом, іноді виймаючи мобільний телефон.

Жодних повідомлень.

Жодних дзвінків.

За якийсь час долинуло рокотання моря. Вітер улігся. Шторм видихнуся, лише час до часу налітав шквал, та його спроби роздмухати бурю були даремними, і знову западала тиша. Зате море й не думало заспокоюватися. Гуркіт прибою громом накочувався звіддаля. Дім молитви стояв темний і німотний. Вікна першого поверху зачинені віконницями. Я обійшов будівлю, натиснув клямку дверей молебної зали. Двері піддалися, і я увійшов. Усередині панувала пустка й майже непроникна темрява.

— Чорти б тебе вхопили, Франку, — лайнувся я стиха. — Де тебе носить?

Не знаю, звідки він узявся. Коли я знову вийшов надвір, він просто там стояв, опинився поряд зі мною, так близько й несподівано, що моє серце аж підскочило.

— Доброго дня, Мікаелю Бренне, — привітався Крістіан Саломонсен. — Я гадав, ми більше не побачимося.

— Я… я домовився тут про зустріч з деким, — пробелькотів я. — Ви нікого не бачили?

Парох похитав головою.

— Ні, тут лише я. Уночі був шторм. Хотів зняти віконниці з вікон. Не люблю їх зачиняти без крайньої потреби. Дім тоді має якийсь сліпий і сумовитий вигляд.

Я допоміг йому повідчиняти вікна. Коли ми закінчили, Саломонсен вдоволено кивнув.

— Я ще маю підготувати залу, — мовив він. — Сьогодні ввечері зібрання. Це не забере багато часу. Потім можу пригостити кавою, якщо захочете.

Я рушив за ним до зали, сів у перших рядах.

— З ким ви домовилися зустрітися? — поцікавився він.

Я не відповів. У наплічній торбі моя рука намацала металевий предмет, я вийняв його й поклав поряд з собою на лаву. Саломонсен сновигав туди й сюди, приніс з невеличкої комори позаду подіуму ще кілька стільців, поставив нові свічки в підсвічники. Я завважив, якими впевненими й скупими були його рухи. Він робив це сотні разів раніше, створював атмосферу спільноти, готувався до приходу громади, до зустрічі з парафіянами і з Богом. Мені знову спало на думку, який красень Крістіан Саломонсен. Вольове, спокійне обличчя, гнучке тіло, і тільки ледь помітна сутулість зраджувала його вік. Він присвятив себе проповідуванню слова Божого на цьому закиненому на край світу окрайці землі, на межі вічності, кинув — дослівно — якір на цьому острові. Усе життя йшов за своїм покликанням. Важко було ним не захоплюватися. Я ніколи не переставав дивуватися, якими складними й непередбачуваними бувають люди. Як непросто відгадати їхню душу.

Саломонсен