Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

усе розмито й невиразно. Голова боліла так, що я не відразу подужав пересилити біль і сприймати щось інше, окрім нього, та поступово змусив себе зосередитися і зорієнтуватися, де я і що зі мною.

Я знову був у хатині. Голий. Сидів на підлозі, прихилений спиною до стіни, з випростаними вперед ногами. Одна ступня прив'язана до грубки, друга — до чогось у підлозі, але я не міг до пуття розгледіти, до чого саме. Я довго придивлявся, доки врешті побачив два або три велетенські цвяхи, забиті в дошки біля моєї ноги, зігнуті докупи, — до них чіплялася мотузка. Випростані руки теж прив'язані. Я спробував повернути голову ліворуч, однак біль у потилиці знову відкинув мене на край чорної прірви, змусив балансувати на межі нетями.

Я довго збирався з силою і відвагою, щоб повернути голову в інший бік. Цього разу пішло легше, біль вже не був таким нестерпним, як перше. У стіну також були забиті цвяхи або гаки, величезні, потужні. Зап'ястки примотані тонкою, міцною линвою, якою прив'язують прапор до флагштока, так туго, що мотуз уп'явся у шкіру. Долоні вже посиніли через погіршення циркуляції крові. Я спробував потягнути мотузку правою рукою. Марно. Мотуз не тягнувся. Не попускав. Я подумав, що спробую ще раз трохи згодом, от назбираю трохи сил і спробую.

На мить я заснув або втратив свідомість. У кожному разі не був притомний. А коли знову розплющив очі, Ніна Гаґен сиділа за столом, накладаючи макіяж. Перед нею на столі стояло маленьке люстерко, з отих, що мають позаду підпорку. Розкрита торбинка, розсипана на стільниці косметика. Жінка була дуже зосереджена. Я бачив, як вона схиляє набік голову, зводить догори брову — так роблять усі жінки, наносячи тіні на повіки. Вона щось мугикала. Я не впізнавав мелодії, то було тихе, монотонне бриніння, яке чомусь наганяло на мене страх. Я не міг збагнути, у що це вона вбрана; ніби обгорнулася целофаном, блискучим целофаном, який відбивав світло під дивними кутами і засліплював мене. Я заплющив очі. Не хотів, щоб вона помітила, що я опритомнів.

Однак вона таки помітила, бо трохи згодом я почув, як встала зі стільця.

— Мікаелю Бренне, — її голос прозвучав біля самого мого вуха. — Глянь на мене, Мікаелю. Я знаю, що ти отямився…

Я розплющив очі. Ніна сиділа переді мною, присівши на п'яти. Її обличчя було за якихось сорок сантиметрів від мого. Яскраво розмальоване. Важкі зелені тіні на повіках, густо накладена туш на віях, брови — товсті, чорні риски. Криваво-червона губна помада. Вона взяла в долоні мою голову, підвела до себе, подивилася на очі: спершу на одне, потім — на друге.

— Гм, твої зіниці кажуть, що тебе добряче вдарили по голові, Мікаелю. Сподіваюся, ти триматимешся при свідомості.

Ніна погладила мене по щоці, обережно, ласкаво. Я хотів щось сказати, але видобув з горлянки лише нерозбірливі звуки.

— Цить, Мікаелю, тобі не треба нічого казати. Це зовсім зайве.

Вона підвелася, і я побачив, у що вона вдягнена. Блискучий пластиковий плащ, чи радше дощова накидка, яку натягають через голову поверх решти одягу. Такі дощовики в мене завжди асоціювалися з британськими туристами.

Однак Ніна Гаґен нічим не нагадувала британську туристку. Вона була гола. У відблисках лампи позаду проглядало під пластиком голе тіло. Вона помітила мій погляд і усміхнулася, провела руками уздовж стегон.

— Як я тобі, Мікаелю? Подобаюся?

— Ні, — спромігся вимовити я, хрипко, ледь чутно, але виразно.

Але Ніна не слухала, вийшла з кімнати. Я чув, як вона чимсь гримає і брязкає. Я знову спробував звільнити руки. Цього разу вже доклав усіх сил, тягнув, що мав моці. Смикав. Намагався розхитати вузли, протиснути долоні. Біль в голові був такий нестерпний, що я мусив заплющити очі й закусити губи, щоб не закричати. Усе намарно. Мотуззя, чи чим там вона мене прив'язала, не ослабло ні на йоту.

Коли я розплющив очі, вона стояла переді мною й усміхалася. То була не Альвінова божевільна посмішка-гримаса. То була справжня людська усмішка, і вона налякала мене ще дужче. В очах світилася материнська турбота.

— Нікуди не йди, будь ласка, — мовила вона. — Я відлучуся ненадовго.

Невдовзі вона повернулася зі скринькою для інструментів. Я спробував сфокусувати погляд, але в очах далі двоїлося. Я розумів, що мушу тримати з нею контакт.

— Я… — подав я голос.

— Що? — Ніна ввічливо й терпляче чекала на продовження.

— Люди знають, що я тут.

— Ой, сумніваюся.

— Я розмовляв з сусідкою. Розпитував дорогу.

— Знаю, вона мені зателефонувала. Жінка подумала, що то був не зовсім слушний час для візиту з ріелтерської контори, — Ніна задумливо глянула на мене. — Тут я вже нічим не зараджу, але тебе однаково не знайдуть.

— Ти їх убила, правда? Матір і батька? — я закашлявся, а Ніна терпливо чекала, доки я віддихаюсь. — І решту — теж. Названих батьків. Трьох жінок. То ж ти їх убила? І Альвіна.

Ніна глянула на мене майже з повагою.

— Ти провів велику роботу, Мікаелю. Який ти розумний! Майже все так і було. Але це пусті балачки. Тобі треба берегти сили.

— Утекти… — прохрипів я. — Ти можеш утекти. Покинути країну. Не робити собі ще гірше, ніж є. Просто покинь мене тут, Ніно. Це дасть тобі чималу фору.

Ніна довго стояла, думала, потім сіла мені на литки, опершись колінами на підлогу по обидва боки моїх ніг.