Роберто Сав'яно - Ґоморра

сім’ї Бірра з Ерколано, щоби ті найняли кілерів. У серпні 2003 року до Мондраґоне заявилися двоє убивць, щоб прибрати Рембо. Вони прибули на одному з тих великих моторолерів — не надто маневрених, але настільки зловісних на вигляд, що кілери не встояли перед спокусою використати його для нападу. Раніше їм ніколи не доводилося бувати в Мондраґоне, але вони легко знайшли свою жертву: Рембо як зазвичай стирчав? барі Роксі. Моторолер зупинився. Один з кілерів зліз із нього, рішучим кроком підійшов до Рембо, вистріляв у нього всю обойму і повернувся до моторолера.

— Все нормально? Впорався?

— Так, впорався, поїхали — давай, давай, давай!

Побіля бару була група молоді; вони вирішували, що робити 15 серпня на вихідний, тим більше, що був якраз сезон відпусток. Як тільки вони побачили типів з Ерколано, то відразу ж второпали, що відбувається: постріли з автоматичного пістоля неможливо сплутати з вибухами петард. Вони всі лягли долілиць, боячись, що їх можуть повбивати як свідків. Тільки одна людина не відвернула погляду. Тільки одна людина подивилася кілеру у вічі і не відвернулася, не притиснулася грудьми до асфальту і не закрила голову руками. То була тридцятип’ятирічна шкільна вчителька. Ця жінка повідомила про вбивство, дала свідчення й упізнала вбивць. Серед багатьох причин тримати язик за зубами, вдати, що нічого не сталося, піти додому і жити далі так само, як раніше, найголовнішою є страх смерті або переслідувань, а також відчуття марності: якщо вбивцю заарештують, то йог) місце швидко заступлять інші. Але замість порпатися в смердючій купі причин, що спонукають до мовчанки, шкільна вчителька натомість знайшла одну причину говорити: правду. Правду, що здається природною, як щоденний звичний жест, як очевидний та необхідний акт — дихання, скажімо. Вона дала свідчення, нічого не вимагаючи навзамін. Вона не просила ані грошової винагороди, ані поліцейського захисту, не стала встановлювати розцінки на свої слова. Вона розповіла, що бачила, описала обличчя кілера, його кутасті риси та кущасті брови. Після стрілянини моторолер рвонув геть, але зробив кілька хибних поворотів, наткнувся на кілька глухих кутів, і йому довелося повертати. Ці типи були більше схожі на якихось заблукалих розгублених туристів, а не на вбивць. На цьому суді, що став можливим завдяки показанням вчительки, двадцятирічного кілера, Сальваторе Чефар’єлло, який, здогадно, був у клану Ерколано на зарплаті, засудили до довічного ув’язнення. Суддя, який вислуховував свідчення вчительки, назвав її «трояндою в пустелі», квіткою, що буяла в країні, де правда завжди на боці сильних та впливових, де її майже не чути, де вона — рідкісний товар, який обмінюють на вигоду.

Однак свідчення вчительки різко змінило їй життя на гірше. Неначе вона смикнула за нитку — і все її існування розповзлося на клапті, незважаючи на сміливий виступ. Вона була заручена, але жених покинув її. Вчителька втратила роботу, і її перевели до безпечного місця проживання, де вона отримувала невеличку грошову допомогу від держави, якої ледь вистачало на харчі та одіж. Дехто з її родини відсторонився від неї, і вона стала страшенно самотньою. То була самотність, що вибухає відчаєм у повсякденному житті — коли хочеться потанцювати, але немає з ким, коли стільникові телефони не відповідають, коли друзі припиняють заходити в гості і зрештою зникають назавжди. Не сам факт свідчення призвів до такої жахливої ситуації і не те, що вона впізнала вбивцю. Логіка кругової поруки не настільки проста. Жест молодої вчительки розцінили як скандальний тому, що вона визнала за собою природне і життєво важливе право свідчити і казати правду. В країні, де прийнято вважати, що коли ти скажеш правду, то навзамін отримаєш ту чи іншу вигоду, а коли збрешеш, то таку вигоду втратиш, жити так, наче ти і справді віриш у те, що правда дійсно може існувати, це — просто неймовірно і незбагненно. Тому люди довкола тебе відчувають дискомфорт, вони почуваються голими під поглядом того, хто відкинув правила їхнього життя, правила, які вони повністю схвалюють і приймають. І приймають без всякого сорому, бо, зрештою, так завжди було і так буде; ти нездатен усе це змінити самотужки, тому краще не рипатися, триматися в колії — як усі — і жити так, як живуть інші.

В Абердіні перед моїми очима постали матеріальні свідчення успіху італійського підприємництва. Дивно бачити далекі віти, коли ти добре знаєш коріння. Не знаю, як це описати, але бачити ці ресторани, офіси, страхові компанії та будівлі було все одно, що тебе схопили за щиколотки, перевернули з ніг на голову і почали розмахувати в різні боки доти, поки все не повипадає з кишень та рота: дрібні гроші, домашні ключі і навіть душа, якби її теж можна було комерціалізувати. Грошові потоки розбігаються в усіх напрямках, висмоктуючи енергію з центру. Знати це — зовсім не те саме, що бачити. Я пішов разом з Маттео на співбесіду стосовно роботи. Ясна річ, вони його взяли. Він хотів, щоби й я теж залишився в Абердіні.

— Все, що ти матимеш тут робити, це — бути собою, Роббе.

Маттео неодмінно мав бути з Кампанії і випромінювати її специфічну ауру, щоби роботодавці схвально оцінили його автобіографію, диплом та бажання працювати. Те ж саме походження, яке в Шотландії дозволило йому стати повноправним громадянином, в Італії класифікувало його як трохи більше ніж нікчему, позбавленого протекції та владного впливу, котрий уже програв на самісінькому старті, бо не зміг скерувати своє життя в потрібну колію. Раптом Маттео вибухнув радістю, якої я у нього ніколи не бачив раніше. І чим більше піднімався його щасливий настрій, тим важче тиснув на мене гіркий смуток. Я ніколи не вмів дистанціюватися від того міста, де народився, та від поведінки людей, яких я ненавидів; насправді я ніколи не почувався по-справжньому чужим цій жорстокій динаміці, що розчавлювала життя людей та їхні прагнення. Народитися в конкретному місці означає, що ти — наче мисливський собака, що народився із запахом зайця в носі. Ти женешся за зайцем навіть всупереч власній волі, навіть коли, наздогнавши його, клацаєш щелепами, а потім знову його відпускаєш. Я був здатен рухатися маршрутами, вулицями та шляхами з неусвідомленою одержимістю, з ненависною мені здатністю повністю розуміти підкорені території.

Мені захотілося забратися геть із Шотландії і більше й ногою не ступати в цю країну. І я поїхав якомога швидше. В літакові я ніяк не міг заснути: брак повітря та темрява за вікном хапали мене за горло, наче на мені була тісна краватка, що тиснула мені