Улас Олексійович Самчук - Юність Василя Шеремети

class="p1">І ось вони біля залізної фіртки. Ні! Євген далі не може; то був збілів, тепер знову вкрила його хвиля червона. На носі та на чолі йому виступили крапельки поту. Він не піде. Це надто, надто ризиковне підприємство. Але Василь сьогодні буря. Він ламає кожний спротив. Він уже відчиняє фіртку, а Євген тягнеться за ним, мов каторжник, прикутий ланцюгом. Вони йдуть стежкою просто до оброслого плющем ґанку. З обох боків цвітуть нарциси. Вікна з лівого боку будинку навстіж відчинені, до них навскоси заглядає передвечірнє сонце, а з них чути гру на роялю. Вальсик Штравса виривається назовні, чути сміх, тупіт ніг. Там, безперечно, танцюють. Євген западає у землю. Ноги під ним підгинаються. Василь почувається також негаразд. Ну, прийдуть. І що ж? Всі чужі... Вони собі танцюють. Кира й Мира ж весело бавляться. Але геть всілякі розважання. Мудрування — перешкода чинові. Вони йдуть на ґанок. Там плетені стільці і застелений стіл. На столі посуд і рештки тістечок. Тут, мабуть, недавно пили чай. Ще не встиг розвіятись дим. Двері до сіней відчинені, і хлопці входять туди. Ліворуч, праворуч — і просто двері. Василь постукав ліворуч...

І от двері відчиняються. Якийсь незнайомий панич. Кира і Мира в буйному танці вальсу. З ними ще пара дівчат, і ті також танцюють. Василь і Євген втискаються в двері. Вони тут, мов два пастухи, що вернулись зо степу. Шапки тримають у руках.

Але ось виривається Мира. Вона покинула свого кавалера і біжить до дверей.

— А! Панове! Прошу, прошу! Кашкети сюди... Прошу... Знайомтесь... Це, панове, колеги з гімназії. Ікс, Ігрек, Зет... Будьте, як вдома. Танцюєте? — глянула на бідного Євгенчика. Носик його зовсім употів. Він щось муркоче під ніс і робить все, що робить Василь. Незґрабно переступає з ноги на ногу. Обережно сідає і потрапляє на власного кашкета, якого поклав перед хвилиною.

А валець кінчається.

— А-а! Панове карандаші! — звертається до них один дебелий парубійко, що допіру випустив з обіймів Кирочку. Вона рожева, як звичайно, але чомусь мовчазна. Вона також підійшла до Василя й Євгена і мовчки подала їм руку. На привітання “карандаші” відповіла Мира:

— Пане книше! Кому, кому, а вам би мовчати...

Василь і Євген пізнають, що всі, що тут, є семінаристи, їх четверо. Мабуть, поповичі. Всі вони старші й поводяться зовсім вільно. Мира намагається підтримати товариство нових гостей. Збоку стоїть старе піяніно. Біля нього сидить пані у чорному. Мира підводить і знайомить з нею Василя та Євгена.

— А-а! Ето ви маладци? — виривається з неї. — Наші дєвочкі часто о вас вєдут разґавори...

Яке недотримання таємниці. “Дєвочкі” ніяковіють, але що ти зробиш з такою балакучою “тьотьою”.

— А каторий із вас Лискєвіч? Ви? Ето тот, каторий? — звертається вона до Мирочки. — Ето ваш брат учітєлєм у семінарії? Да? Очень пріятна... Не стєсняйтєсь, маладой чєлавєк. У нас все сваї...

Так. “Тьотя Катя” дуже Євгенові допомогла. Вона його врятувала. Він уже має співбесідника. Про батька, про парафію, про старшого брата, що викладає в семінарії. Згадали також Валентина. Всі тут його знають.

— Что ж он тепер? П’йот по-старому? — спитала тьотя Катя. Євген здвигнув плечима.

— Дєвочкі, — звернулась тьотя до панночок. — Я єщо заіґраю. Пріґлашайтє нових кавалерові

— У нас дами єщо не пріґлашають, — відповіла одна. А! Це Кира. Вона заговорила. Нарешті.

— Да, — відповідає тьотя. — Но ані стєсняются.

Це для Василя та Євгена погана атестація. Василь покаже, що вони зовсім не “стєсняются”. І як тільки тьотя заграла новий вальсик, Василь одразу підійшов до першої незнайомої і запросив до танцю. Він трохи вайлуватий, але все-таки танцює. За ним пішла і решта. Євген таки не ризикнув. Кира й Мира танцюють також. Василь тримає в обіймах якусь бльондинку. Вона танцює байдуже і на Василеві питання відповідає неуважно. Можливо, вона невдоволена. Але Василеві байдуже. Він танцює, мов божевільний. Крутить і крутить набундючену панночку, аж їй розвіваються кучері. А коли перестали, Василь дерзнув на більше.

— Що ж, — сказав він. — Ніяких фантів, пошти? Ану заграємо!

— Так. Прекрасно! — озвалась тьотя. — Дівчата, заграйте собі, а я тим часом відпочину... Ми колись також грали в фанти...

— У фанти, у фанти! — загомоніли дівчата. Але тут всі оглянулись. Двоє хлопців зайві.

— Не біда! — сказав Василь. — Ми ось два... Я і він, — вказав він на Євгенчика. — Євгене! Ходи. Сідай... Або ні. Я роздаю фант... Сідайте всі. Ти, Євгене, сюди... А зрештою — все одно... Перстень? Так. Перстень. Хто зичить перстеня? Мирочка... У вас бачу перстень... Стягайте...

Василь почуває себе, мов риба у воді. Ніколи цього з ним не було. Навіть ось семінаристи пасують перед ним. Він уже вносить щось своє. Все починає рухатись. Семінаристи також сідають упереміш з паннами. Усі простягають долоні. Василь роздає фант. Він зложив обидві долоні, а між ними маленький золотий перстень. По черзі вкладає свої долоні в долоні інших і десь має залишити перстень.

Гра дедалі жвавішає. Всі починають захоплюватись. Євген розходився також. Вже зібрано купу фантів. Перстеники, гребінці, носовики, дзеркальце, шпилька. Ще і ще набирається того на столику перед трюмо. І нарешті досить. Розгравання фантів. Василь розграє. Ні, ні... Всі протестують. Розграє тьотя. Ні, розграє він, Василь. Прошу. Починаю. Бере в руку фант. — Що має робити цей фант? Йому відповідають: Носити пошту!.. Голубів годувати! Заспівати сольо! Ні! Сольо ні! Носити пошту! Пошту!

— Ну, отже, пошту, — каже Василь. — Чий це фант? — Веселовського. — Веселовський йде до сіней за двері. Стукає.

— Хто там? — листоноша. — Що приніс? — Листа. — Скілько марок? — П’ять. — які? Червоні? Сині? — Червоні, — відповідає за дверима. — Сині, сині! — кричать панночки. — Червоні, червоні, — кричать хлопці, а найбільше кричить Євген, який вже зовсім розійшовся. — А для кого? — питає далі суддя. — Для панни Мирослави Красовської, — повільно вимовляє голос за дверима... — Мирочко, Мирочко! — викрикують дівчата. Мирочка вся, мов в жару. Вона протестує: — Сині, сині! Я не піду. Не хочу листа... Ні, ні, ні! — Раз дістала листа, мусиш відібрати його. — Але з синіми, — протестує Мира, та її вже випихають за двері. Звідти чути тупіт ніг, сміх і по хвилині вбігає червона