Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

постійно можемо давати клятву простої, але натхненної вірності.

Викрадені журнали

— Монео, я покликав тебе через те, що доповіли мені вартівниці, — сказав Лето.

Вони стояли в темряві крипти, де, як згадав Монео, були ухвалені деякі найболісніші рішення Бога-Імператора. Монео теж чув доповіді. Очікував виклику з полудня, коли ж після вечірньої трапези йому наказали прийти, мажордома охопив жах.

— Йдеться про… про Дункана, Владико?

— Звичайно, що йдеться про Дункана!

— Мені розповіли, Владико… його поведінка…

— Екстремальна поведінка, Монео?

Монео схилив голову.

— Якщо ви так кажете, Владико.

— Скільки часу потрібно, щоб тлейлаксу змогли забезпечити нас іншим?

— Вони кажуть, що в них виникли проблеми, Владико. Це може тривати цілих два роки.

— Знаєш, що розповіли мені вартівниці, Монео?

Монео затамував подих. Якщо Бог-Імператор довідався про ці останні… Ні! Навіть Рибомовок перелякала така зневага. Якби це був хтось інший, не Дункан, жінки самі взялися б за його знищення.

— Ну що, Монео?

— Мені розповіли, Владико, що він зібрав вартівниць і розпитував їх про походження. На яких планетах вони народилися? Якими були їхні батьки, їхнє дитинство?

— І йому не сподобалися відповіді.

— Він їх налякав, Владико. Дуже наполегливо вимагав.

— Наче повторюючи запитання, міг допитатися правди.

У Монео виникла слабка надія, що до цього й зводився неспокій його Владики.

— Чому Дункани завжди так роблять, Владико?

— Це їхній ранній вишкіл, вишкіл Атрідів.

— Але чим це відрізняється від…

— Атріди присвятили життя служінню людям, якими вони правили. Мірою свого правління вважали життя підвладних. Тому Дункани завжди хочуть знати, як живуть люди.

— Він провів ніч в одному селі, Владико. Був у деяких містечках. Бачив…

— Усе залежить від того, як витлумачити результати, Монео. Докази — ніщо без присудів.

— Я помітив, що він виносить присуди, Владико.

— Усі ми так робимо, але Дункани схильні вірити, що цей світ є заручником моєї волі. І знають, що не можна чинити зло во ім’я добра.

— Чи це те, що він казав вам…

— Це те, що я кажу, що кажуть усі Атріди в мені. Цей Усесвіт такого не дозволить. Речі, які ти намагаєшся вчинити, не вціліють, якщо ти…

— Але ж, Владико! Ви не чините нічого злого!

— Бідний Монео. Не бачиш, що я створив повіз несправедливості.

Монео не міг промовити й слова. Він зрозумів, що вдаваний перехід Бога-Імператора до лагідності лише дезорієнтував його. Однак зараз Монео відчув зміни, що відбувалися в цьому величезному тілі, за такої близькості… Монео озирнувся довкола, оглядаючи центральний покій крипти, згадуючи про численні смерті, які тут відбулися, про останки, які тут поховані.

«Настав мій час?»

Лето заговорив задумливим тоном:

— Не можна досягти успіху, беручи заручників. Це форма поневолення. Одні люди не можуть володіти іншими людьми. Цей Усесвіт такого не дозволить.

Ці слова залягали, нуртуючи, у свідомості Монео, жахливо контрастуючи з гуркотом трансформації, яку він відчував у своєму Владиці.

«Черв надходить!»

Монео знову оббіг поглядом покій крипти. Це приміщення було куди гіршим від орлиного гнізда! Святиня містилася надто далеко.

— Ну що, Монео, маєш якусь відповідь? — спитав Лето.

Монео ризикнув прошепотіти:

— Слова Владики просвітили мене.

— Просвітили? Ти непросвітлений!

Монео безнадійно сказав:

— Але я служу моєму Владиці!

— Ти твердиш, що служиш Богові?

— Так, Владико.

— Хто створив твою релігію, Монео?

— Ви, Владико.

— Це розсудлива відповідь.

— Дякую вам, Владико.

— Не дякуй! Скажи, що усталюють релігійні інституції?!

Монео відступив на чотири кроки назад.

— Стій, де стоїш! — наказав Лето.

Тремтячи всім тілом, Монео безтямно хитнув головою. Врешті-решт він зіткнувся з питанням без відповіді. Провал з відповіддю прискорить його смерть. Він чекав її, схиливши голову.

— То я скажу тобі, бідний рабе, — промовив Лето.

У Монео зажевріла іскра надії. Він підняв погляд на обличчя Бога-Імператора, зауваживши, що очі не стали скляними… і руки не тремтіли. Можливо, Черв не прийшов.

— Релігійні інституції усталюють смертоносний зв’язок між господарем і слугою, — сказав Лето. — Вони творять арену, яка приваблює гордих шукачів людської влади з усіма їхніми короткозорими упередженнями!

Монео міг лише кивнути на знак згоди. Чи руки Бога-Імператора не тремтять? Чи це жахливе обличчя не ковзнуло під складку оболонки?

— Таємне одкровення безчестя — ось про що допитуються всі Дункани, — сказав Лето. — Дункани мають надто багато співчуття до своїх товаришів і надто обмежене товариство.

Колись Монео вивчав голограми древніх піщаних хробаків Дюни, повні зубів-крис-ножів гігантські пащі, з яких палахкотить вогонь. Він завважив опухлість прихованих кілець на циліндричному тулубі Лето. Чи були вони дуже помітними? Чи відкриється новий рот під цим закаптурованим обличчям?

— Глибоко в душі Дункани знають, — промовив Лето, — що я свідомо проігнорував настанови Магомета і Мойсея. Навіть ти це знаєш, Монео!

Це було доганою. Монео почав кивати головою, тоді хитати нею з боку в бік. Міркував, чи посміти йому знову відступити. Він з досвіду знав, що лекції, проголошені таким тенором, ніколи довго не тривали без того, щоб з’явився Черв.

— Які ж це настанови? — спитав Лето. У його голосі звучала глузлива легкість.

Монео дозволив собі ледь знизати плечима.

Раптом голос Лето наповнив покій лунким баритоном, прадавнім звуком, що промовляв крізь віки:

— Ви слуги Бога, а не слуги слуг!

Монео заламав руки й гукнув:

— Я служу вам, Владико!

— Монео, Монео, — сказав Лето низьким і звучним голосом, — мільйони неправд не створять одної правди. Правду ми розпізнаємо по тому, що вона триває.

Монео міг лише стояти й беззвучно трястися.

— Я мав намір спарувати Хві з тобою, Монео, — промовив Лето. — Тепер уже запізно.

Ці слова на мить пронизали свідомість Монео. Відчував, що їхнє значення виходить за межі будь-якого відомого контексту. «Хві? Хто така Хві? О, так — іксіанська наречена Бога-Імператора. Спарувати… зі мною?»

Монео труснув головою.

Лето заговорив із нескінченним смутком:

— Ти теж відійдеш. Чи всі твої справи розвіються, як пил?

Без жодного попередження, ще до того, як пролунали ці слова, тіло Лето скорчилося в конвульсійному ривку, що викинув його з повозу. Швидкість цього стрибка, страхітлива сила пронесли його на відстані кількох сантиметрів від Монео, який закричав і кинувся навтьоки через крипту.

— Монео!

Голос Лето зупинив мажордома біля входу до ліфта.