Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

і підмела скрізь, крім своєї колишньої кімнати. У той бік, де зяяв порожнечею дверний проріз, вона навіть не глянула. Потім одяглася, відразу змокрівши під важкою дублянкою і, перш ніж вийти на сходовий майданчик і замкнути за собою вхідні двері, написала на аркуші: «Геть з мого життя, Владиславе, і не шукай мене. Ти мені ніхто. Все одно я народжу дитину».

Записку вона поклала на кухонний стіл, притиснувши куточок важкою кришталевою попільницею.

Ольга Петрівна Карлова теж виявилася не подарунком.

Її не можна було назвати старою. Обличчя смагляве, шкіра гладенька й туга, лише подекуди торкнута зморщечками. Пряма, сухорлява, з нечастими нитками сивини у волоссі, очі як сливи. Ця жінка, схоже, взагалі не знала віку. Августу, змучену поїздкою, вона зустріла без радості, мовчки й з підозрою оглянула, начебто чекала підступу, але потім розмерзлася. Августа насторожилася, тільки коли почула: «Ну як там Митько? Щось він грошей довго не шле. Зубожів?.. І кинь оцю “Ольгу Петрівну”, дитинко, зви мене Оля. Так мене всі тут звуть… і в дурдомі теж, де я всю осінь пролежала. З головою щось: злість накочує, руки трусяться, нерви…»

Вони сиділи в тісній, жаркій кухні, лампочка ледве жевріла. Вечеряли.

– Їж побільше… Ти надовго?

– Так. Назовсім, бабусю… Олю. Батько відпустив, звелів передати тобі грошей.

– Багато?

– Вистачить поки. Тут твоїх пенсій, мабуть, двадцять.

– Це добре. Борги сусідці віддам, в аптеці теж усе дорого… Живи, Августо. Місця багато, займай будь-яку кімнату, яка сподобається.

Будинок і справді був великий, але незатишний і сильно постарілий. Опалювала баба Оля лише кухонною плитою; холодна половина була промерзла, як склеп. Напівпорожній допотопний холодильник глухо буркотів у коридорчику – туди Августа засунула привезені з собою харчі. Водогону не було, замість нього – купа порожніх відер, колонка – на розі, будка вбиральні в садку, за сараями і врослою в землю лазнею.

Увесь цей краєвид вона роздивилася тільки зранку, а тоді, після вечері, віддавши Ользі Петрівні гроші, вибрала для себе й майбутньої дитини досить простору кімнату на два вікна з піччю-голландкою, де не розпалювали вогню вже багато років. На підлозі й підвіконнях – шар пилюки, холод лютий, але світла буде багато, а на вікнах – фіранки в червону й жовту смужки. Крім ліжка, тут були стіл, комод і два стільці. Зійшлися на тому, що опалювати почнуть завтра, а Августа все тут вимиє й почистить. Ближче до ночі, не чуючи під собою ніг, вона заповзла у вогку постіль, закуталася з головою й заснула мертвим сном…

Так вони прожили до весни, яка виявилася надзвичайно ранньою і теплою; округлий Августин живіт уже не міг сховати ніякий одяг.

– Ага, – усміхнулася баба Оля. – Он воно що. Виходить, Дмитро тебе, дитинко, відправив геть з очей. Він такий, не віднімеш… І коли збираєшся народжувати?

– У вересні.

– Де? В райцентрі? У тутешній лікарні навіть акушерки немає, не те що спеціаліста. Зате по моїй частині доктор є. Треба до міста. Я за тебе не відповідатиму. З ким нагуляла?

Пропустивши запитання повз вуха, Августа відрізала:

– До міста не поїду. Знайдемо когось у райцентрі, я заплачý, нехай приїде і прийме пологи тут…

Але наприкінці липня, після тривалих дощів, у бабі Олі щось зламалося.

Доти дбайлива і не по роках енергійна, вона враз якось охолола до Августи, перестала її помічати. Приходив фельдшер, сказав, що в Петрівни з головою негаразд від тиску, зробив укол, прописав таблетки. Тягнучи обважнілий живіт, Августа поїхала до райцентру – добувати ліки, а по дорозі вирішила забігти в місцеву лікарню, де застала на амбулаторному прийомі доктора Якова Ілліча, який лікував бабусю від її нападів. Літній, важкий, із задишкою, він поглянув на неї сумно і з ходу запропонував покласти хвору в психіатричне відділення місяців на три, щоб, за його словами, «поставити на ніжки». Відділення це, по-місцевому «дурка», було близько, у сосновому лісі, за три кілометри від Базаліївки.

– А гроші ж є? Бо з ліками в нас… – доктор махнув рукою.

– Є,– кивнула Августа й розгублено запитала: – Мені народжувати скоро, як же я без неї?

– Знайшли помічницю… – Яків Ілліч співчутливо покосився на її живіт. – У вашої бабусі… гм… поганенький прогноз, хоч і не безнадійний. Але у фазі загострення краще б вам триматися від неї подалі. Може що завгодно трапитись. А в лікарні її доведуть до ладу, заспокоїться мінімум на півроку. Нехай чоловік вас відправить у місто, тут у нас із пологами погано, та й народжують тепер мало. Словом, я виписую направлення, везіть її у відділення, і не тягніть, бо клопотів не оберетесь.

Геть засмучена Августа, одержавши інструкції, повернулася до села і вже через тиждень залишилася в будинку сама.

Спочатку вона регулярно відвідувала бабу Олю, носила їжу й сунула санітаркам гроші та шоколадки, щоб доглядали. Туди вона зазвичай ішла пішки – повільно, глибоко вдихаючи сухе смолисте повітря. Дорога одразу за селом поринала в лісок, на моховитих пагорбах і узбіччях траплялися гриби, пропущені грибниками: маслюки, лисички, чорні підберезники, зрідка – боровики. Вона викорчовувала їх з рудого піску і складала в порожній пакет, узятий з дому на такий випадок.

У відділенні було тихо, чисто, по-жебрацькому голо; разів два заклопотано майнув доктор, однак Августа не стала до нього підходити – уникала розпитувань…

Почалося все в ніч на двадцяте вересня, трохи раніше за термін, який вона сама для себе вирахувала. Августа навіть не встигла злякатися – так було боляче. Вона дотерпіла до світанку, одяглася, сунула всі гроші й ключ від міської квартири в ліфчик, замкнула будинок і, притримуючи знизу стрибучий живіт, рушила до траси, яка вела через райцентр до Харкова.

Перейми відбувалися раз на п’ятнадцять хвилин; вона сяк-так притерпілась, але було моторошнувато, бо по дорозі Августа не зустріла жодної душі. Ні в селі, ні на асфальті. Початок осені видався теплим. Якийсь час вона постояла, тихенько стогнучи, – нікого: ані машин, ані людей, – і вирішила потихеньку рухатися вперед. Від стегон до колін текла, лоскочучи, вода…

Підібрала її міська «швидка», що з вищанням загальмувала при узбіччі. Скручена від болю Августа вже не могла стояти на ногах і ледь повзла.

Далі все відбувалося як у тумані – її насилу відірвали від придорожніх кущів, за гілля яких вона судомно чіплялася, понесли до машини, де вже хтось був, а там, поклавши, одразу накрили її покусаний