Олеся Лис - Кохана майстра смерті, Олеся Лис

Розділ 41

─ Ти навіть не поглянеш на мене, мила? Не поглянеш на того, з ким пов'язана долею? ─ тихо шепоче він.

І від цього шепоту по шкірі пробігають мурашки, а повітря навколо стає не просто холодним, а пекуче-морозним. Проти волі піднімаю погляд і ледь стримую крик, який давить грудкою, застряє в горлі. З губ зривається всього лише здавлене мукання.

Намагаюся відповзти подалі, але за спиною кам'яна стіна, і я можу тільки злякано сукати ногами. А переді мною в страшній усмішці шкіриться Гіллаган. Той самий Гіллаган, який помер майже півтисячоліття тому, що пролежав весь час в саркофазі, зотлілий до невпізнання, але все ще зберігший залишки плоті на кістках.

─ Ось ми і познайомилися, мила, ─ його рука тягнеться до моєї щоки, і я міцно заплющую очі, ледь стримуючи нудоту.

Холодні пальці пробігають по моїй шкірі, викликаючи тремтіння відрази.

─ Ну, чого ти лякаєшся? ─ гмикає він. ─ Я ж такий тимчасово. Дуже скоро у мене буде тіло, і це тіло тобі сподобається. Обіцяю.

Мене пересмикує від огиди, як тільки він прибирає руку. Тоді ж я і наважуюся, нарешті, розплющити очі. Гіллаган тим часом підходить до розпростертого на підлозі Ловара і гидливо штовхає його ногою. Чоловік тихо стогне, але в себе не приходить.

─ Він живий? ─ проти волі з моїх вуст зривається питання.

Я тут же втискаю голову в плечі, шкодуючи, що знову звернула на себе увагу, але сказаного не повернеш.

─ Поки живий, ─ кривиться мрець. ─ Але це не на довго. Він проживе рівно стільки, скільки тобі потрібно, щоб прийти в себе і підселити мою душу в його тіло.

Відчайдушно мотаю головою. Не хочу це робити. Не буду.

─ Я б волів за краще, звичайно ж, твого чоловіка, та тільки це, зважаючи на деякі обставини, неможливо. Доводиться задовольнятися ним, ─ і він знову штовхає Ловара. ─ Але то нічого. У всякому разі, краще, ніж те, що я маю зараз.

Мого чоловіка? Ох, світла Брігіта. Тепер я майже рада, що Кіан за ґратами. Але і з Ловаром таке творити не хочу. І справа зовсім не в співчутті, хоча його я теж десь глибоко в душі відчуваю, а в тому, щоб випустити в світ безпринципне чудовисько.

─ Я не буду цього робити, ─ тихо, але твердо вимовляю, підіймаючись на ноги.

Гіллаган повертається до мене і оглядає збентеженим поглядом.

─ О, повір, будеш, ─ знову розтягує губи в страшній усмішці. ─ Є ж у цьому світі ті, заради кого ти готова піти на все? Кіан, наприклад. Або Гертруда. Або Юфімія з доньками… Чи бідолашка Шена, яка тільки в Кінлосі відчула себе по-справжньому щасливою. А може маленька Уна? З кого почати, щоб тебе переконати?

Стискаю кулаки до побілілих кісточок і приречено опускаю голову.

─ Ні з кого? Я все зроблю.

Гіллаган вдоволено гмикає і, підійшовши до мене, підбадьорливо тріпає за щоку.

─ От і добре! Люблю поступливих жінок. Моя Мелінда була не такою.

Та вже ж, відомо якою була Мелінда. Мені б таку сміливість, витримку і холоднокровність.

─ Що ви з ним зробили? ─ киваю на Родеріка, намагаючись хоч трохи відтягнути час.

Може мені вдасться втекти.

─ Нічого страшного, ─ веселиться покійний. ─ Він просто випив отруту на моє прохання. Та ось тільки отрута ця якось повільно діє. Ти не знаходиш?

Знизую плечима. Звідки мені знати?

─ А чому саме Ловар? ─ щиро дивуюся, адже можна було б вибрати когось простішого, когось, кому я довіряю більше.

Та й провернути це все, наприклад, коли Кіан був у від'їзді за дорученням короля

─ Мила, мені потрібно саме це тіло. Коли я дізнався, хто ти насправді, ─ в порожніх очах Гіллагана розгорається жадібний вогонь. ─ Відразу ж вирішив скористатися такою шикарною можливістю. Поки ти була маленькою, я відчував тебе, кликав, приходив у снах, і навіть один раз мені вдалося тебе заманити до себе, пам'ятаєш? А потім втрутилася Вона.

О, я прекрасно це пам'ятаю. Навіть краще, ніж мені хотілося б. Але вважаю за краще промовчати.

─ Чому ж тоді під ним калюжа крові? ─ з сумнівом оглядаю розпростерту тушу.

─ Звідки я знаю, ─ знизує плечима покійний. ─ Може, впав і вдарився...

Пильно роздивляюся предмети біля Ловара, і справді помічаю на найближчому до нього кутку п'єдесталу криваві сліди. Мабуть у чоловіка під дією отрути запаморочилося в голові, і він не зміг втриматися на ногах. Втім, це ні мене, ні Гіллагана особливо не хвилює. Мій співрозмовник з надією кружляє навколо вмираючого, я судорожно придумую чим би ще відвернути його увагу, Родерік майже не подає ознак життя, але його груди продовжують переривчасто здійматися, натякаючи на те, що чоловік поки ще дихає.

─ Чому ви це все робите? ─ не відриваю погляду від пораненого.

Надія на те, що я зможу якось уникнути небезпечного ритуалу тане, як сніг на весняному сонечку.

─ Ви ж можете навіки знайти спокій, а можливо і нове життя.

─ Я віддаю перевагу жити вічно тут, ─ розсіяно зауважує Гіллаган. ─ І можеш не намагатися, переконати мене. Не вийде. До того ж тоді, коли я, нарешті, підібрав більш-менш стерпне тіло і знайшов тебе. Адже я думав, що моя маленька Азері Анем, яка настільки яскраво світила мені з перших миттєвостей свого життя, загинула.

Його мертві очі знову починають свердлити мене жадібним поглядом. Мимоволі пересмикую плечима, не в силах стримати дріж огиди.

─ Ти собі навіть уявити не можеш, ─ він знову наближається до мене і бере зотлілими пальцями за підборіддя, змушуючи подивитися прямо в очі. ─ Яке горе мене охопило, коли в один прекрасний момент я перестав тебе відчувати. Тільки твоя енергія, твоє тепло зігрівали мене там, в моєму самотньому і темному саркофазі, не давали забути про свою мету і перетворитися в вічно дрімаючу мумію. І їх не стало.

Друга рука доторкається до мого волосся і починає перебирати пасмо за пасмом, пестячи неслухняні локони.

─ Як я сумував... О, як я сумував! Не передати словами... А виявилося, Ріанон всього-на-всього твій дар запечатала. Бачити тебе не міг, лише відчувати. А, коли знайшов здатність подорожувати, тебе без сяйва не впізнав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍