Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

за всіх магнатів Острозьких... але насамперед — за самого Костянтина Василя!!! Тому хоча тон послань вдовствуючої королеви щоразу ставав дедалі більш жалісливим, однак щоразу Костянтин Василь відповідав однаково: мовляв, пробачте великодушно, ваша високосте, але я не розумію, про що йдеться.

Фінал листування був жахливим. У не надто погожий вересневий день, коли небо застелили суцільні густі низькі хмари, що сіялися дрібним огидно–холодним дощичком, від Анни прийшов зовсім несподіваний лист. Тепер вдовствуюча королева ні на що не натякала, нічого не стверджувала, не благала й не вимагала. Вона проклинала Костянтина Василя за його підле віроломство. Проклинала всі його справи й помисли. А за те, що в мить смертельної небезпеки кинув напризволяще свого внучатого племінника й сина шляхетного князя Сангушка (якого свого часу вбили завдяки його ж, Костянтина Василя, підступництву), пророкувала згасання всього роду магнатів Острозьких у найскоріший час...

Було очевидно, що вдова–королева розлютилася не на жарт. Лист дихав настільки затятою щирою ненавистю, що навіть досвідчений інтриган уперше в житті засумнівався у правильності своїх розрахунків. Ні, відповіді Острозький писати не став: хто ж довіряє подібні речі паперу?! Замість цього терміново зібрався в нову столицю Речі Посполитої, щоб з'ясувати усе на місці.

Однак у Варшаві на Костянтина Василя чекала сумна звістка: Її високість Анна Ягеллонка померла буквально напередодні — 9 вересня. Старий князь спізнився не більше ніж на добу. Йому так і не судилося дізнатися, були наміри вдови–королеви щирими, або ж вона намагалася оманним шляхом знищити могутнього магната, підвівши під королівський суд? Князь думав про це день і ніч, думав — і ніяк не міг вирішити, в чому ж правда...

Тим часом, дивне «дорозслідування» остаточно зрозумілої справи бунтівника й самозванця Северина Наливайка із загадкових причин затягувалося. Костянтин Василь очікував нових підлот від вкрай підозрілого Сигізмунда ІІІ Вази, однак їх чомусь не було! До початку зими він майже переконався, що покійна вдова–королева Анна цілком щиросердно шукала союзу з ним, щоб спробувати разом звільнити державного злочинця. Остаточно ж утвердився в цій думці, лише коли у святкову неділю 12 січня 1597 року у Варшаві привселюдно катували й стратили Матвія Шаулу, при цьому нібито забувши про іншого — головного проводиря бунтівників.

Отже, якщо Наливайка протримають у в'язниці ще якийсь час (для чого створено всі передумови), гріх не спробувати звільнити його, справді!.. Зрозуміло, що при нинішній репутації використання його в подальших інтригах уявлялося доволі проблемним, а про те, щоб хоч якось наблизити державного злочинця до магнатів Острозьких, смішно було навіть подумати! Але хтозна, хтозна, як воно складеться... А раптом згодиться іще для чогось?! Окрім того, не можна ж не спробувати хоча б один раз всерйоз реалізувати таємницю скриньки!..

Тому, попри всі заперечення й мислимі перешкоди, Костянтин Василь покликав до себе Дем'яна (а на кого ще можна покласти подібну місію?!) й запитав, що він, Дем'ян, думає про можливості домогтися звільнення бранця? Але головний радник тільки мовчав, низько схиливши голову. Насправді Дем'ян вважав, що старий князь знущається з нього, вирішивши скористатися ним і звільненим Северином для розгортання чергового антишляхетського повстання. Але він не Северин, тож не збирається виконувати примхи віроломного честолюбного старигана!..

Така реакція Дем'яна геть засмутила князя. Насамкінець, похмурий настрій взяв гору, й усі амбітні плани Острозького щодо сходження на престол, всі тонкі розрахунки й хитромудрі інтриги вмить зробилися відразливими. Слідом за цим Костянтина Василя охопила найжорстокіша апатія, якесь внутрішнє заціпеніння й люта байдужність до всього на світі. Із цього стану, якого він не відчував ще жодного разу за життя, старий князь ледь видряпався за пару наступних місяців.

І з якимсь дитячим здивуванням виявив, що стратити державного злочинця Северина Наливайка мають вже невдовзі. Тепер навіть якби він і захотів щось вчинити для його порятунку, було б запізно. Хіба що пара незначущих дрібниць, що нагадували останнє «прости» при остаточному розставанні... Але принципово це на долю бранця не впливало.

От які думки поглинули старого князя Острозького під час перебування в групі знатних вельмож на Замковій площі в очікуванні того, коли ж до місця страти нарешті привезуть засудженого.

От, до речі, і він!..

Справді, щільна юрба витріщак захвилювалася, зашуміла, і майже негайно на Замкову площу повільно в'їхав великий квадратний віз, до бортів якого ланцюгами був прикутий державний злочинець — Северин Наливайко. Голота зустріла появу воза не тільки голосним лементом і тюканням, але також цілим шквалом дрібних камінців і недоїдків, націлених у бранця. Колишній проводир бунтівників стоїчно переносив знущання й глузування. Зате стражники, що сиділи по кутах воза, ледь помітно пригиналися й прикривали голови полами плащів, коли щось важкеньке пролітало в небезпечній близькості від них.

Коли віз досягнув ешафота в центрі площі, глашатай нарешті зітхнув з полегшенням, розправив плечі й урочисто проголосив:

— Дивися, народе, на негідника Северина, прозваного Наливаєм, збурювача спокою й державного злочинця, винного у смерті багатьох і багатьох шляхтичів, а також у зазіханні на основи влади в Речі Посполитій — на королівський трон!

Одне з вікон на верхньому поверсі королівського палацу розчахнулося, і там виник Сигізмунд ІІІ Ваза власною персоною. Охоронці зіскочили з воза, вирвавши забиті в борти скоби, перехопили окови, перевели Наливайка на ешафот й обернулися до палацового фасаду. Його королівська величність трохи театральним помахом руки віддав команду починати.

Після того глашатай розгорнув чималий сувій і докладно зачитав справедливий вирок милостивого суду (підбурювача спокою й державного злочинця, який зазіхнув на самі основи влади в Речі Посполитій — Северина Бірковського, прозваного в народі Наливаєм, мучити десятьма видами тортур, після чого четвертувати, рештки розіслати у великі міста), полоненого ватага повстанців змусили опуститися на коліна. Син ката за допомогою довгих кліщів витягнув з жаровні дочервона розпечену корону з мистецьки вирізьбленим написом «Nalivaj Rex Ruthenorum»[84], підніс і передав кліщі батькові.

— Цим вінцем, гідним його величі, коронується Северин Бірковський, прозваний Наливаєм! — крикнув глашатай, і кат опустив розпечену корону на чоло засудженому. У весняному повітрі запахло смаленою шкірою,