Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

ви хіба їм про те не сказали? Чи, може, то не ті ящики ми зі складу виносили? Ті самі, я вже їх добре знаю!

— Я не сказав… У цій справі вони обійшлися без нас з тобою. Але того, що шукали, поки що не знайшли. А планшет Кьоніга я їм не віддам. Кістьми ляжу, а переправлю його нашим. Хотів був з тобою, та, бачу…

— Ви так голосно говорите, не боїтеся, що почують?

— Тут нас ніхто не почує. Не хвилюйся. Ти кажеш, розкошую? Після того виступу перед хлопцями на подвір'ї нижнього замку…

— То це ви і є той майор? — стрепенувся Андрій. — Я не знав…

— Ти ще багато чого не знаєш… Як був у карцері, захворів. Уже в кутку смерть стояла. І так мені гірко було вмирати, адже не один ти про мене так подумати можеш. Продався! Вони тільки цього й чекають. Тутешній шеф, генерал Джіммі Керк… Ти запам'ятай його ім'я.

— Навіщо?

— Запам'ятай, згодиться… Так він психологічний експеримент поставив. Поклав собі будь-що зламати мене. Примусити працювати на них. З табором Ді Пі не вийшло, але він затявся, надумав остаточно скомпрометувати, поставити мене на чолі націоналістичного видавництва…

— Послухайте, навіщо ви мені все це розказуєте?

— Для того, щоб ти… — від хвилювання Федір не міг говорити: — як ступиш на рідну землю, іди до своїх… Поки ти вчишся, ти ще не шпигун. А там, як з літака скинуть, не барися, одразу йди…

— Хто це вам таке сказав, що я… піду?..

— Послухай, Андрію… За тобою нема гріха. Тобі повірять.

— А вам ні?

— Вони мене вже встигли обмазати дьогтем, а тепер іще це видавництво на шию, мов камінь, повісять і думатимуть, що втопили. Проте знай і скажи там, кому треба: хто б про мене що не говорив, я не здамся. Коли вже я в цьому вертепі опинився, коли нема для мене іншої дороги додому, я піду цією… Може, і не дійду, та коли знатиму, що мені вірять… Розкажи про БСВ, може, хто з наших додому повернувся, то нехай у них про мене спитають. Я чекатиму вістей від тебе! Чуєш? Обіцяй мені…

— Та що я можу обіцяти? Хіба я знаю, що зі мною буде завтра?

— То правда… Проте вони вас не для Австралії готують. На Україну підете…

— Коли б то так… Вони мені не дуже вірять; то Шпинь, а то цей Шольтен. Годину тому Вінклер про нього допитувався. Хто стріляв?.. Сам наказав прибрати, а тепер допитує.

— Шольтен? Здається, про нього згадував генерал за обідом…

— З генералом за одним столом обідаєте, чи що?

— Трапляється. Це входить у методи мого перевиховання. Але Теда вони з мене не зроблять, ні! Я Федір Крайніченко був і завжди ним буду. Ох, Андрію, це ти вже скоро будеш вдома… Як я заздрю тобі!.. Вклонись і від мене рідній землі.

— А Вальтер каже: кому ми там потрібні, без нас обійдуться.

— Батьківщина без нас обійдеться, це правда, та чи обійдемось без неї ми?

Місяць ще нижче спустився над гори. Може, тому, що світло його падало вже інакше, а може, перемінилося щось у душі Андрія, а тільки все довкола ніби ожило. Хлопець ледве стримував хвилювання. Федір правду каже, у них обох немає зараз іншої дороги. Весь час тримались, і зараз треба триматися один одного, І все-таки десь глибоко в душі ще точив черв'як сумніву: що як це майстерно розставлена пастка? Від цих думок хололо серце, проте він гнав їх від себе геть. Адже коли в таке повірити, то чи варто й на світі жити.

— Нам пора… — стиха промовив Федір. — У Мюнхені мене знайти буде неважко. Віднині житиму легально, під своїм прізвищем.

Бовкун простував людною Фіріхштрассе. Ранок видався ясний, сонячний, але настрій був препаскудний. Щось дерло, скородило душу. Так, наче передчуття близької біди. Але де їй, тій біді, взятися? Все ніби гаразд. Не до Москви, а лиш до Відня зібрався з боївкою. Місяць тому, як інспектували станиці, відвідали Лінц, Грац, Інсбрук зовсім без документів, лиш перепустку на машину мали, а тут такі розкішні пашпорти виготовили в референтурі зв'язку. Фальшиві, звичайно, але так пристойно зроблені. На всіх трьох позначки, печатки і штампи стоять там де треба. Славцьо тепер був Антоном Недовозом, Фурман — Петром Білим, а він сам — Грицьком Цмокалом. До того ж мали посвідчення службовців рибної фірми «Леон Гарліг». Їхати зібралися машиною, бо вона їм знадобиться для поїздки у Гльогніц, до пана Ріко Ярого в гості. А може, й не доведеться тягтися до Гльогніца, адже сам пан чоловий сказав, що навряд чи той пройда сидітиме в замку, який тепер опинився під совітською армією. Очевидно, шукати його доведеться в англійській, а швидше — в американській зоні. А коли знайдуть, живого. (Бандера на тому наголошував) притарабанити до Мюнхена. Завдання, зрештою, не таке вже й складне. Доводилось виконувати складніші. Та як залишити Катрю? Він ледве вмовив її (побожився навіть, що то вже востаннє) доглянути дітей чолового. Його жінка в лікарні вже другу добу. Ну, хай ще тиждень-другий там затримається. Але ні, за лікарню треба платити немалі гроші, а той такий скупий, що за копійку вдавиться. Так що породілля в лікарні не затримається, за день-другий вже вдома буде.

День-другий… А скільки доведеться ганяти за Ярим? Може, пощастить за кілька днів обернутись, а може, і цілий тиждень чи й більше доведеться пробути в Австрії? Ох, господи боже, як йому обридло таке циганське життя!..

А люди собі йдуть по Фіріхштрассе хто куди, снують, неначе мурахи, і нікому нема ніякого діла до Миколиних справ, до його гризоти.

Зараз йому ще треба заглянути до Фурмана, де споряджали у путь «хорха», віднести хлопцям пашпорти, хай