Владислав Валерійович Івченко - Химери Дикого поля
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ти мене истязати будеш? – нарешті розгнівався Непийпиво.
– Брате, заспокойся, – сказала Понамка, яка уважно слухала. – До чого ти ведеш, Красю?
– До того, що чужинці поводили себе дивно, якщо вважати, що крали рабів просто, щоб вкрасти.
– А для чого ж тоді вони крали? – Понамка теж трохи занервувала.
– Я не знаю, – зітнув плечима.
– Ти тільки отруту у вуха підливати вєстиш! – рикнув Непийпиво.
– Вибачте, пане, я мовчу.
Я трохи відстав, боявся Непийпива. По дорозі зустріли натовп рабів, яких гнали, щоб заселити спорожнілі сараї куреня Мухи. Кілька сотень рабів, розбиті на п’ятірки. Кожен слуга вів по три п’ятірки рабів. Кілька паничів і з десяток джур для охорони. Слуги зігнали рабів з дороги, щоб пропустити нас. Паничі трохи поговорили з Непийпивом, і ми поїхали далі. Невдовзі ми були у курені Соломахи. Нас запрошували пообідати, але Непийпиво відмовився, сказав, що поспішає. Забіг до башти, щоби зв’язатися з Заставою. Я попросив чаю. Коли зчинився шум на стінах.
– Залізна птаха, залізна птаха! – кричали вартові. Я побіг на стіну разом з іншими. Цього разу летів не безпілотник, а гелікоптер, здається, «Мі-171». Він облетів курінь і полетів на північний захід, у бік куреня Мухи, звідки ми приїхали. На стіну прибігли і Непийпиво з Понамкою.
– З Застави ознаймили, що таких птах пролетіло три, – тихо сказав Непийпиво. Став поруч зі мною, то звертався до мене. – Я розказав стріляти і по них.
– Ці можуть відповісти, вони озброєні гарматами.
– Подивимося. Напрод!
Збігли зі стін і вирушили. Непийпиво наганяв коня, слуги ледь поспішали за нами. Вже далеченько від’їхали від куреня, коли до нас кинулося кілька слуг, що охороняли рабів на полях. Непийпиво не звернув на них уваги, а я подумав, що просто так би не кидалися, щось їх налякало. Зупинив коня, чекав їх.
– Там скинули з птахів якусь скриню! Чорну! Стоїть! – закричали слуги і вклонилися мені.
– Красю, ми поспішаємо! – закричала Понамка, яка повернулася зі мною.
– З гелікоптерів щось скинули! Треба подивитися, – відповів я їй.
– Скинули? – Понамка махнула рукою Непийпиву. Той поскакав до нас. Був дуже роздратований, але коли дізнався, у чому справа, то сам наввипередки помчав дивитися. Слуги провели нас до поля, посеред якого дійсно стояв великий чорний ящик. Поруч лежали мотузки, на яких його спустили. Я постукав. Ящик був із заліза. І в ньому було багато отворів, що розходилися колами по боках ящика.
– Що це, Красю? – спитала Понамка.
– Не знаю. Важкий, – сказав я, коли спробував зрушити ящик з місця. Куди там, кілограмів двісті, не менше. Розміром майже як кубічний метр. Отвори і в бокових стінках, і у верхній. – Слухай, цей ящик схожий на колонку.
– На що? – не зрозумів Непийпиво.
– На колонку? – здивувалася Понамка. – Музику слухати будуть?
Я боявся знову казати «не знаю», але не знав. Помітив в одного зі слуг сокиру за поясом.
– Дай сюди, – узяв і вдарив по ящику. Метал був товстий, від ударів сокири залишалися лише вм’ятини.
– Дай сюди! – Непийпиво вихопив в мене сокиру і став гилити по ящику. Другим ударом пробив метал, а на третьому сокира зламалася. Рукоять залишилася в руці панича, а сокирище устряло в боці ящика. – Чорт забирай! – Непийпиво гепнув по ящику чоботом.
Ящик аж стрясався від тих ударів, коли несподівано всередині нього щось зашипіло і з кількох отворів почав парувати білий газ. Першим під нього потрапив Непийпиво, скрикнув і почав витирати очі. Потім Понамка. Я вже тікав геть від ящика, бо запам’ятав запах сльозогінного газу ще з колонії. Непийпиво лаявся і вихопив шаблю, але нічого не бачив.
– Дайте води! – крикнув я слугам, потім допоміг промити очі Понамці і Непийпиву. Той був вкрай розгніваний.
– Що се, в біса, таке? – він дивився на мене, наче я все знав.
– Пане, треба довідатися, чи не розкидали такі саме ящики по інших куренях.
– Задля чого?
– Я не знаю, але щось мені здається, що це не єдиний ящик, який скинули на Січ.
– До Застави! – наказав Непийпиво і заблимав почервонілими очами. Він був страшний у гніві, аж бринів небезпекою. Від нього відчувався холод смерті, звичайно, не такий потужний, як від чорних чаклунів, та все ж добрячий.
Ми погнали до Застави. Слуги на мулах відстали, але ми їх не чекали. Мене всього розтрусило на коні, однак я тримався. Ось вже побачили стіни, нарешті ми були на місці. Непийпиво побіг до башти зв’язуватися з куренями. Вийшов нахмурений. Став біля мене.
– Такі самі чорні ящики скинуто у восьми куренях. По кілька ящиків у кожному. В інших можуть теж бути, але на них ще не натрафили. Ящики скидали із залізних птахів. Окрутне щось кноває бидло чужинське! – Непийпиво подивився на мене. Він анітрохи не злякався, навпаки, напружився, був готовий до бою, тільки дратувався, бо не знав, що готує ворог.
– Птахи, птахи наворочаються! – закричали зі стін. Непийпиво побіг туди, але я схопив його за руку.
– Пане, ні! Благаю, ні! – я схилив голову, щоб не бачити його розгніваний погляд.
– Брате Непийпиво, залишись, – підтримала мене Понамка.
– Чому? Волю зочити, як залізних птахів валчити будуть!
– Вони можуть огризнутися, дуже небезпечно, – сказав я йому. – Я сам піду! Тільки прошу, дайте мені мушкет.
Непийпиво подивився на мене так, наче ось-ось розірве на шматки. Але стримався, дозволив узяти мені зброю, до якої зазвичай допускали тільки паничів. Я схопив гвинтівку, перевірив, чи заряджена, зняв з запобіжника.
– Шановне панство, стріляємо після мене, робимо по п’ять пострілів, цілимося у голови залізних птахів, потім швидко відступаємо зі стін, – сказав я і побачив обурені погляди паничів з гвинтівками. По тому, як вони їх тримали, зрозумів, що не звикли до сучасної зброї. Запаси мали, але користуватися ними не вчилися.
– Слухайте його, це наказ брата Непийпива! – крикнула з землі Понамка.
– Се мій розсказ! – підтвердив сам Непийпиво невдоволеним голосом.
Паничі розійшлися по стіні, сховалися за зубцями. Гуркіт двигунів гелікоптерів наближався. Їх було аж п’ятеро, летіли клином. Взяли трохи вбік від Застави, але все одно зі снайперських гвинтівок можна було їх поцілити. Секунди очікування. Я дивився в приціл. Бачив кабіну гелікоптера, що летів першим.
– Кожен бере по одній залізній птасі! Я – ту, що в центрі. Той, хто ліворуч від мене – другу ліворуч, а той, хто праворуч, другу праворуч, і так далі. Кожен стріляє по своїй, – крикнув я.
– Се мій розсказ! – знов підтвердив з землі Непийпиво, і його слова переконали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.