Ярослав Іванович Ярош - Судний день

– Добре, добре, діти! – гукав Лусконіг, продовжуючи вимахувати ножем.

Зрозумівши, що смерть чорним крилом злетіла над містом, євреї кинулися врозтіч. Більшість із них бігли до православної церкви Святого Миколая, принишкли там, або тулилися до православних отців, що прийшли в Умань з гайдамаками та стали з хрестами й корогвами на найбільших вулицях міста. У цей час гайдамаки розбрелися вулицями, громлячи доми багатіїв та єврейські крамниці.

Решта панів та євреїв позачинялися в костьолах та синагозі. Декотрі їхні лідери закликали не коритися брудним хлопам і з честю померти. Євреї міцно стали на захист своїх домівок і билися так завзято, що ніхто від них і сподіватися не міг, як справжні нащадки відважних Маккавеїв. Зараз це були не такі людці, якими їх дехто описує – лякливі й хитрі, – вони билися, як леви. Билися за своє місто, за свій уклад життя. Зла доля з’єднала їх з панами, і тепер ті кинули їх на смерть.

Гайдамаків це обурило й вони заходилися «добувати» панів. Знову розгорілися сутички, які перейшли у справжні бої. Вулицями потекла кров. Роз’ярені боєм колії без жалю та милосердя нищили свого ворога. Особливо безжально вбивали ксьондзів, яких вважали винними у всьому. Далі колії увірвалися у школу, де ховалися спудеї та діти шляхти. Викладачі загородили їх собою, тому тут же загинули. Проте перед дітьми колії зупинилися – з’явився Гонта.

– Коли б на нашому місці була шляхта – вони б їх не пожаліли. Проте ми – козаки, з безневинними дітьми не воюємо. Давайте їх усіх у церкву, хрестіть у благочестиву віру. Скажіть отцям, що хресними батьками будуть Залізняк і Гонта!

У той же час уманські євреї сиділи у синагозі й чекали своєї долі. Молодші тримали у руках зброю, поклявшись дорого віддати своє життя. Старші молилися, розуміючи, що порятунку їм і так не буде.

– Невже порятунку таки справді нема, ребе? Невже ми таки справді маємо загинути від гайдамацького ножа?! – ледь не плакав бідний Аврамко перед уманським цадиком.

– Єгова добрий, сину мій, – ще раз, про всяк випадок нагадав своєму лякливому другові цадик.

– Ой вей, ребе, чого ми маємо гинути? І навіщо тільки ви домовлялися з тими брехливими панами, навіщо ми стали на їхній бік у боротьбі з гайдамацтвом! Адже євреї завжди були гендлярами й ніколи не пхалися до військових справ та політики. Великий Боже Авраама, Ісаака і Якова!

Сивий цадик лагідно поглянув на нього.

– Сталося так, як сталося. Я не можу зрадити віру свою, віру своїх батьків. Я прийму смерть як належне.

Аврамко сьорбнув носом.

У цей же час колії оточили синагогу. Погляди у них були рішучі, обличчя суворі, у руках – смолоскипи і ножі.

– Паліть їх святиню разом з ними, нечестивцями, – різко пролунав чийсь наказ.

Євреї охнули. Вони спробували вирватися, проте двері вже були зачинені зі двору. Вони почали стукати у двері, та натомість почули лише потріскування смоли – гайдамаки запалили смолоскипи. Ще мить – і вони підпалили синагогу. Вона загорілася миттєво, дим повалив, сірими клубами заходячи досередини. Діти Ізраїлю плакали, кричали, намагаючись вирватися на волю з пастки, в яку самі ж заскочили. І тут крик цадика перевершив усіх, й вони притихли. Він не кричав – страшна пісня розпачу вирвалася з його грудей. Він співав. Співав стару єврейську пісню-молитву, яку знали всі й підтримали. Вона виривалася зі шпарин, і крізь шпари було видно, що навіть гайдамаки зупинилися, прислухаючись. А синагога вже палала, як смолоскип, ось-ось провалиться стеля.

Раптом ззовні почулося тупотіння копит та крики.

– Годі, годі, наказ отамана!!!

Двері відчинилися.

– Виходьте!

Не вірячи своєму щастю, євреї почали вибігати на вулицю. Старий цадик всіх пропускав. Він так і лишився стояти сам, не можучи покинути своєї святині, і вона поховала його під собою.

Дим закривав небо й сонце, так що ясний день перетворився на сутінки. Гайдамаки вже не поспішали – одні з них стерегли полонених, інші зносили на купи свою військову здобич, треті обшукували місто, чи не сховався, бува, десь ворог.

Євреї, врятовані з синагоги, сиділи осторонь, чекаючи своєї долі. Вони поглядали то на трупи, що лежали всюди по вулиці, то на пожежу, що перекочувалася з будинку на будинок, то на гайдамаків, що блукали містом.

Один з гайдамаків підійшов до гурту, почав приглядатися до присутніх, наче когось шукаючи. Нарешті він підійшов до Аврамка, поглянув на нього, а тоді схопив за волосся, зазирнув йому в очі.

– А, ось я тебе й знайшов, проклятий орендарю. Що, пам’ятаєш мене?

Проте орендар був такий наляканий, що його наче спаралізувало.

– То я тобі нагадаю. З Богуслава я родом, а ти, гаспиде, фільварки там свої маєш. Ти нас, вільних осадників, записав до кріпаків своїх, бо не могли податків сплатити нестерпних. Знаєш, що сталося з моєю родиною? Мене тримали в буцегарні, бо посмів запротестувати, батька твої гайдуки на смерть забили, матір померла від тяжкої праці та хвороб, а сестричка маленька сконала з голоду. Ти навіть не знаєш, проклятий Авраму, як я довго чекав зустрічі з тобою.

Раптом орендар побачив ще кількох гайдамаків, що шукали його. Чи було це так, чи йому вже зі страху привиділося, та декілька коліїв також ходили поміж рядами, розпитуючи:

– Говоріть, скурві сини, де Аврамко.

Божевільний страх надав йому сили. Він з неймовірним криком вирвався від гайдамаки й кинувся тікати, не оглядаючись. Він біг, як йому здавалося,