Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Та так, як бачите…

– Мучать тебе приливи? – запитала щось незрозуміле.

– А що це таке?

– Не знаєш, значить, не мучать…

Вдома Наталка спитала в матері.

– Це якщо у жінки наступає клімакс, – сказала мати. – Тоді таке буває.

– А що таке клімакс???

– Ну…

Розповіла.

І Наталка згадала: як було їй дванадцять років, поїхали вони з матір’ю до дядька Кості в гості, побачила там тітку Мілю – дядькової жінки рідну сестру. Та тітка Міля була дуже змарніла і зістарена, обличчя жовте-жовте, все у зморшках, але очі – сині, дуже молоді. І Наталка запитала тоді у матері – чого вона така.

– Та… Тітка Міля – хвора.

– А що з нею?

– Неповноцінна, інвалідка: ніколи не мала місячних, тому й така.

І Наталці було дуже тітки шкода, й страшно, що вона така молода і вже така негарна!

– От бачиш, а ти плачеш і кричиш, коли маєш місячні, – сказала мати. – Для дівчинки добре мати місячні, хоч і болючі, бо як ні – то буде так, як тітці Мілі.

Після того, як Наталка дізналася про клімакс, пригадала вона тітку Мілю – у серці закублився лютий страх: бо й у Наталки тепер уже ніколи не буде місячних…

Якось навесні пішла вона до лікарні, почали боліти зуби.

– Наталко?! Хіба це ти? – на дорозі зустрівся їй Максим, Денисів товариш, – давно не бачились.

– Я…

– Господи! Як ти постаріла! Я ж тебе ледве-ледве й упізнав! Ти змінилась! Згорбилася, схудла. А була ж така красуня. Шкода…

Максим стояв, дивився. А Наталка – ніч упала їй на голову серед білого дня, пустила по обличчю сльози, у голові – образ тітки Мілі: «Це і я тепер така?… Така?!.. Така…»

У дев’ятнадцять років…

Було б накрило хвилею відчаю й втопило, але – поряд зашурхотіла колесами машина, зупинилась. Відкрились дверцята – вийшов Андрійчик.

– Наталко? Йдеш додому? – підійшов і став поряд. – Якщо хочеш, підвезу, – придивився: – А чому ти плачеш?

– А тобі чого тут треба? – спохмурнів Максим. – Доки ти будеш за нею волочитись? Гляди, розкажу Денисові!

– Сідай, Наталко, – не чув його Андрій. – Ти ж ідеш додому?

– Бувай, Максиме…

А в салоні, соромливо посміхаючись, Андрій торкнувся Наталчиної руки:

– Ти як?

– Як бачиш…

– А я ніяк не можу тебе забути, не можу розлюбити…

– Пробач, Андрію, але я заміжня, і у мене є дитина!

– Я знаю… розумію… Та нічого не можу із собою вдіяти.

– Досить про це, я не хочу чути. Не муч ні себе, ні мене, забудь!

– Я спробую. Але знай, Наталко, як би там не склалось у житті, я любив, люблю і любитиму тільки тебе одну! Я хочу, аби ти це знала. Я завжди буду поряд, і коли тобі буде потрібно, ти тільки поклич мене, я відразу ж…

– Спасибі тобі, Андрійчику, і – вибач…

Цієї ночі їй приснився сон. У ясно-синьому небі бабуня пливла на хмарі, із пелени сипала додолу дощ.

– Не плач, Наталко, – промовила ласкаво, – усе погане вже позаду! Ти ще будеш щасливою!

– Але ж я така потворна, скалічена…

– Повір мені, все буде гаразд! Тримай, – і кинула додолу квітку.

Наталка прокинулася, а на подушці – букет троянд…

І тут він зрозумів: щоб бути щасливими, вони повинні були б жити таємно.

Яка ж любов була поміж Наталкою й Денисом!

Майже від дитинства.

Неземна…