Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

йому сказала, що далі так не можна, щоб теж роботу шукав; то він мене й побив… Опритомніла я в лікарні, дитину втратила, ще й потім перенесла важку операцію… Чужі люди «швидку» викликали. А мій жених… обібрав квартиру й безслідно щез. Украв у мене гроші, виніс все золото, а я й прізвища його не знаю! Написала заяву в міліцію, а там із мене всі сміються: як це ти півроку жила невідомо з ким? І от уже рік минув, а я увесь час хворію і чоловіків усіх зненавиділа! Як колись, Бог дасть, вилікуюсь, народжу дитя для себе… Хоча поглянь на мій живіт, я вже не надіюсь.

Марини принесли тазик, налили теплої води і вперше після того, як Наталка потрапила в лікарню, вимили їй ще й ноги. Шкіра злазила з підошов шматками…

– Ну що, будемо перев’язку робити?! – грюкала дверима сердита медсестра Філіповна, як була її черга заступати на чергування.

– Не знаю… – шептала Наталка.

Жінка безжально відірвала пластир, різко і боляче тикала в пошматований живіт квачем.

– Ну, не знаєш, то як собі хочеш!

– Це ж Філіповна, ти на неї не зважай. Просто вона така людина, що любить, аби їй заплатили. У тебе, Наталко, гроші із собою є?

– Нема…

– Ну, тоді якщо хтось до тебе приїде, то скажи, нехай Філіповні взятку дадуть, то тоді вона буде до тебе добріша.

– Вставай!!! – кричала над головою Філіповна після того, як робила промивання.

– Я не можу встати сама, дайте мені свою руку, – просила її Наталка.

– Ще чого?! Усі можуть, а ти – ні? Вставай!

І Наталка тужилась із усіх сил, але перерізані навпіл м’язи на животі боліли й не хотіли підіймати тіла.

– Допоможіть, будь ласка…

– От ще цяця мені!!! – бридливо кривила губи Філіповна. – Не мо-о-о-оже вона!

А як за місяць Наталка виписувалася із лікарні, таки занесла мати Філіповні повну торбу харчів – торбу гречаної крупи, порізаних курей, три літри самогонки, олії й пачку шоколадних цукерок – що могла.

– Може, тобі перев’язочку на дорогу зробити?… – незвично солодко спитала Філіповна.

– Не треба…

– То, може, бинтика із собою дати? – чула провину, бо за всі свої чергування зробила перев’язку тільки раз!

А після лікарні, вже вдома, вперше за місяць доторкнувшись до дитини, Наталка знову заплакала:

– А в мене більше немає для тебе молочка… – цілувала дитя у лобик.

– Ой, із тим твоїм молочком… – похитала головою свекруха.

А мати:

– Добре, – каже, – Наталко, що тоді тебе забрали із лікарні й Зойку відлучили від грудей. Бо, знаєш, що могло б ще й бути? Ллялася зелена піна! Ми ж як викликали лікарку, а та подивилася і каже: «Дитина могла б померти».

– Скільки ж у тебе влили ліків, нехай Бог милує!

– Моя дитинка… – плакала Наталка.

Як ще худа й жовта, трохи згорблена, бо не давав добре розрівняти тіло шов на животі, вийшла Наталка вперше й стала посеред подвір’я – була золота осінь, повз ворота йшла однокласниця Орина.

– О! Наталко? – здивувалась. – А в селі вже люди казали, що ти померла…

– Як бач, Орино, я ще жива…

– А я б тебе на вулиці, якби ти просто йшла, геть би й не впізнала! – підійшла Орина під самі ворота.

– …

– А це правда?… Казали люди, що тобі зробили операцію і що тепер твій чоловік… Він хіба не сердиться?

– За що?!!

– Ну… Ти ж йому тепер дітей не зможеш народити? Та й взагалі, ти б, Наталко, себе побачила!

– А я бачила! Бачила! І у нас уже є дитина! – відривала Наталка від воріт неслухняні руки. – Денисе! Мамо!!! – кричала на увесь голос. – Допоможіть мені назад до хати дійти! Денисе!!!!

А в хаті – дивилася на малесеньке дитяче личко і заливалася слізьми:

– А якщо я колись ще такої маленької дитинки захочу, Денисе?…

– У нас є дитинка, є для кого жити!

Минуло, мабуть, ще з півроку, стояла Наталка на автобусній зупинці, мимо пролітали машини і засипали похилену постать пилюкою, проходили якісь люди…

А Наталка стояла – мала їхати до лікарні сама. Денис був вдома з дитиною.

І тут – тітка Валя.

– Наталко?… Як там твоє здоров’я?