Юрій Ігорович Андрухович - Таємниця. Замість роману

тому-то й справа, що витримало. Але якими зусиллями! У цьому кафе ми просиділи з годинку, дослівно не змовкаючи. Ми з нею взагалі не змовкали — хіба що на дві-три години вночі. Так от — я вгатив собі велику каву, під яку викурив першу того дня сигарету. Хвилин через десять усе й почалося.

Що саме?

Страх. Серцебиття. Хоч я все ще розважав ОК жартами. Тоді я рвонув від столика до туалету з надією хоч трохи полежати в ньому на кахляній підлозі, щоб усе вгомонилося.

Синдром Артура Пепи?

Щось подібне. Полежати навзнак — і попустить, так я собі думав. Але там не було як лягти, бо увесь час хтось заходив і виходив. А в єдиній придатній для лежання кабіні засів якийсь пердун-чемпіон. Мені уявилося, що коли я ляжу перед умивальником, то перший-ліпший предур відразу ж викличе швидку або поліцію. Почнуть шукати шприци, допитувати. Цього я б уже справді не витримав. Тому я лише дивився на себе у дзеркало і намагався долонею заспокоїти те гупання всередині. Себто я поклав руку на серце — так це називається.

Жодних ліків при собі?

Атенобене. Того дня я ковтнув його востаннє. Це не найкращий засіб. Він починає діяти щойно через годину. Якщо ти при цьому лежиш навзнак і дістаєш від світу самі тільки позитивні сигнали — метелики, пташки. Співи чорних дроздів. У цьому разі він діє позитивно. Я запив його водою з крану і повернувся до ОК.

І тоді став помирати?

Це такий емоційний зсув. Коли світ робиться жахливо тривожним. Мені здалося, що треба якомога швидше зриватися геть. Увесь простір кафе наскрізь пронизано жовтневим світлом і в ньому — уявляєш? — ці смуги тютюнового диму. Це просто нестерпно: сонячні промені, смуги диму, запах кави, шелестіння газет. Це ніби сурми останнього дня.

Не бачу нічого схожого.

Ще б пак! Тобі цього не зрозуміти. Потім ми дійшли до Гакешер Маркт. Я вдавав, ніби думаю про своє. Насправді я майже не міг підтримувати розмову. Я все ще сподівався приховати, що мене аж розсаджує зсередини.

Що замовляємо?

Я, звичайно, велику каву. Як вона тут у них називається? Grosse Tasse Kaffee. Я її відтоді завжди тут замовляю. Так от, від Гакешер Маркт ми рушили ес-баном на захід, бо я хотів показати ОК Шарлоттенбурґ. Савіньїплятц, а потім Штутті, всяке таке. Але вже перед Лертер Бангоф я шепнув їй на вухо мені зле, ми вийдемо на наступній. Найгірше — це пасажири з їхніми витягнутими безжальними фізіями. Вони всі як один дивилися на мене не моргаючи і всіма своїми затисненими вустами так і повторювали а цей зараз упаде і здохне.

Психоз.

Бачиш, як ти чудово на цьому розумієшся! На Лертер Бангоф ми знову сиділи на лавці. Спершу ми сиділи на Гакешер Маркт, і ОК казала думай про щось гарне, благаю тебе, спокійно думай про щось гарне. Це доводило мене до сказу, особливо це її благаю тебе.

Вона злякалася — нічого дивного.

Повз нас проїхало кілька наступних потягів. Ми сиділи на лавці і намагалися не подавати вигляду, але всі пасажири однаково дивилися з вікон лише на нас.

Може, вони милувалися вами?

Ха! Страшенно дотепно! Ні, вони дивилися з холодним співчуттям і трохи з претензією — мовляв, чого вона досі не викликає лікарів. Цей чувак от-от віддасть кінці, а вона тільки гладить йому руку і все, польська ідіотка.

Психоз посилюється.

Схоже на те. Але з потягами було краще, ніж без них.

Тобто?

Коли ми лишалися на тій лавці самі, посеред вічної будови на Лертер Бангоф. У цілковитій порожнечі. Так тривало щоразу 3–4 хвилини, потім підходив новий потяг. Я корчив криву посмішку, щоб ті фізіономії у вікнах не витріщалися на мене так прощально. Мовляв, я в поряді, кайн проблем. Потім ми завмерли, прислухаючись до сирен швидкої допомоги. Я сказав цього разу не по мене. Вона сказала перестань. Насправді їй було страшніше, ніж мені.

Це зрозуміло.

Сама в чужому місті. Проводир от-от скопититься під лавку. І тут — сирени. Десь на Інваліденштрассе. Ну так — Інваліденштрассе, цілком вдала назва. Вони нас і зігнали з місця, ті сирени. Ми знову полізли до ес-бану — тільки б їх не чути. І якось доповзли до Цоо, на той час кінцевої.

Аж там попустило?

Та де там! ОК знову всадовила мене на лавку і принесла мені з кіоску мінералки з шоколадом. Тобто мінералку окремо і шоколад окремо — ти зрозумів. Поки вона ходила, я крутив головою — намагався відвертати погляд від бомжів. Але вони увесь час перехоплювали його. Це й не були ніякі бомжі.

А хто?

Переодягнуті аґенти феесбе. Мені здалося, вони перемовлялися російською. А в Берліні бомжі російською не говорять. Отже, то були аґенти, а не бомжі. Тобі цікаво те, що я розповідаю?

Загалом так. Я ж мушу знати, як це з тобою відбувається. На випадок, якщо зараз почнеться те саме.

Ніколи не вгадаєш. Нічого не почнеться.

* * *

Ти казав про якісь чотири історії. Що це таке?

Згідно з Борхесом, історій загалом існує чотири. Усе інше — лише варіанти цих чотирьох історій.

І які чотири історії розповідає Європа?

Загинай пальці. Перша — про вигнання або втечу, про вимушене переселення з однієї Європи до іншої. Про те, як цілі міста вивозили потягами на захід, а інші — на схід, про депортації та евакуації. Що переважно одне й те саме, тільки з різних причин по-різному називається.

Друга?

Друга — про шукання коренів, слідів, руїн і залишків, про нелеґальне повернення вигнаних. Про те, як вони розпізнають своїх за таємними знаками і виживають. Натомість третя є віддзеркаленням другої.

Чому?

Бо третя — про відрубування себе від коренів і стирання слідів, про ілюзію звільнення, про його неможливість. Про сни, котрі все одно сняться. А четверта — про європейську подорож до Америки, про розширену Європу свідомості, тобто пам’яті і надії.

Тобі сподобалося в Америці?

Швидше так, аніж ні. Зараз про неї прийнято говорити погано — про всяк випадок.

Але чому ти кажеш, ніби Америка — це розширена свідомість Європи?

Пам’ятаєш, я писав про срібний перстень з ініціалами М. А.?

Ну так. Він належав твоєму дідові.

Точно! Ти — читач, наділений феноменальною пам’яттю, мушу визнати. Я отримав його від бабці на свій чотирнадцятий день народження. Уявляєш, мій батько ніколи не носив його — він повинен був перейти до