Жюль Верн - 20 000 льє під водою

у давнину воїни, озброєні алебардами, — крабів-титанів, що стоять на могутніх лапах, як гармати на лафетах з наведеним дулом, та жахливих восьминогів, щупальця яких звивалися, немов клубок змій!

Страшний, небезпечний і невідомий світ! До якої групи належать ці безхребетні, для яких скелі слугують ніби другим верхнім панциром? Скільки століть населяють вони океан?

Але надовго зупинятися я не міг. Капітан Немо звик до цих страшних гадів, і не звертав на них уваги. Невдовзі ми вийшли на плоскогір'я, де на мене чекали нові несподіванки. Переді мною постали мальовничі руїни, творіння рук людських, а не природи. У цьому на перший погляд безладному нагромадженні каменів, під яскравим килимом «тварин-квітів», під покривом ламінарій і фукусів, які зайняли місце плюща, вгадувалися архітектурні пропорції земних споруд, палаців і храмів.

Цікаво, чи історія потопів на земній кулі включила у свій синодик цей наполовину затонулий материк? Який зодчий висік ці скелі і камені у стилі друїдського пам'ятника доісторичних часів? Де я? Куди я потрапив за примхою капітана Немо?

Я мав про це дізнатися. Але окликнути капітана, на жаль, не міг. Тому я схопив його за руку. Але він заперечно похитав головою, вказав рукою на вершину гори попереду немов би кажучи: «Іди! Просто іди вперед! Ще вище!»

Зібравши останні сили, я пішов за капітаном Немо далі. Через декілька хвилин ми видряпалися на гірський шпиль, який вистрелив на десять метрів уверх над скелястим масивом.

Як і кожен, хто опиняється на вершині, я озирнувся, щоб оцінити пройдений шлях. З того боку, звідки ми прийшли, висота схилу була не більше семисот або восьмисот футів від рівня дна. Але по другий бік гора була вдвічі вища, вона похило піднімалася над рівнем глибокого жолоба у цій частині Атлантичного океану. Перед моїми очами розслався неозорий яскраво освітлений простір. Гора, на вершині якої ми стояли, була… вулканом! Приблизно за п'ятдесят футів від гірської вершини, серед справжньої зливи каменів і шлаків, з широкого жерла кратера вивергалися потоки лави, вони текли по схилах вулкана вогненними каскадами у лоно океану. Вулкан, немов гігантський факел, освітлював, доки сягало око, рівнину, що лежала довкола його підніжжя.

Я сказав, що підводний вулкан вивергав розплавлену лаву, але не полум'я. Для того щоб було полум'я, необхідне повітря, насичене киснем, до того ж вогонь у рідкому середовищі води не горить. А от потоки розпеченої лави в результаті взаємодії з водою утворюють пару. Пара швидко розсіюється, а потоки огненної лави розтікаються аж до підошви гори, так само як під час виверження Везувію, лава якого заливає Торре дель Греко.

І тут перед моїми очима відкрилося мертве місто: руїни споруд із проломленими дахами, храмів з осілими і похиленими арками, з колонами, що впали долі, але все ще зберігали пропорції тосканської архітектури; вдалині виднілися опори гігантського акведука, біля підніжжя вулкану — занесені мулом останки Акрополя, а далі — те, що залишилося від набережної (усі ознаки приморського порту, що слугував пристанищем для торгових суден і військових трирем); а ще далі — довгі ряди зруйнованих дощенту споруд, пустинні провалля на місці колишніх вулиць — одне слово, місто, схоже на Помпеї! І показав мені це капітан Немо!

«Де я? Де?» — мучило мене одне-єдине запитання. Я мав дізнатися про це будь-якою ціною, навіть якщо доведеться зняти з голови захисний шолом!

Але капітан Немо уже підходив до мене. Він підняв уламок крейдяної плити і написав на чорній базальтовій стіні одне-єдине слово, яке, проте, відповіло на моє основне запитання: «Атлантида».

Мене немов блискавка вдарила: Атлантида! Древня Меропіда Теопомпа! Атлантида Платона! Материк, існування якого заперечували Оріген, Порфирій, Ямбліх, д'Анвіль, Мальтбрен, Гумбольдт — усі вони стверджували, що це легенда! Однак його існування визнавали Посидоній, Пліній, Амміан Марцеллін, Тертулліан, Енгель, Шерер, Турнефор, Бюффон, д'Аверзак. Атлантида лежала перед моїми очима, виставляючи напоказ усі свідчення катастрофи, якої зазнала! То ось він де, цей зниклий материк, про який знали лише те, що він знаходився за межами Європи, Азії, Лівії, по той бік Геркулесових стовпів, і що там жило могутнє плем'я атлантів, з якими древні греки проводили свої перші війни!

Сам Платон був літописцем великих тогочасних діянь. Діалог між Тимеєм і Крітієм вийшов з-під його талановитого пера, натхненного Солоном, поетом і законодавцем в одній особі.

Якось Солон вів бесіду з ученими старцями із Саїса — міста, яке вже тоді проіснувало на світі близько восьми віків, про що свідчили написи, висічені на стінах його храмів. Один із старців розповів історію іншого міста, яке було давнішим за Саїс на тисячу років! Цим першим афінським містом, що існувало дев'ятнадцять віків, заволоділи атланти і частково зруйнували його. Він казав, що ті атланти жили на материку, ще більшому за Африку й Азію, разом узятих, і займав простір між 12° і 40° північної широти. Влада атлантів розповсюджувалася навіть на Єгипет. Вони хотіли підкорити собі ще й Грецію, але змушені були відступити перед мужнім опором еллінів. Минули віки. Наша планета пережила потопи і землетруси. Проте ще одна катастрофа — і Атлантиду за один день було стерто з лиця землі. Лише вершини її найвищих гір — Мадейрі, Азорські острови, Канарські острови, острів Зеленого Мису — видно і понині!

Усе це я згадав, прочитавши те єдине слово, написане капітаном Немо. Так ось куди привела мене незбагненна доля! Я стояв на вершині гори зниклого материка! Я міг торкатися руїн, яким тисячі віків… це ж сучасники геологічних епох! Я ступав по землі, якою ходили сучасники першої людини! І під моїми чобітьми хрустіли кістки, останки тих, хто жив у легендарні часи під покровом дерев, а нині перетворені на камінь!

Як шкода, що ми не мали достатньо часу! Якби моя воля, то я спустився б униз по стрімкому схилу гори, пройшов би увесь цей легендарний материк, який колись, поза усяким сумнівом, з'єднував Африку з Америкою! Я побував би у містах доісторичних часів. Я міг би відвідати войовничий Махімос, побожний Еусебес, де жили гіганти, вік яких тривав цілими століттями і які своїми могутніми руками перекидали кам'яні глиби, що і донині стійкі до руйнівної сили вод! Хто може знати, чи не настане день, коли сила якогось процесу всередині Землі підніме на поверхню океану похований під водою материк? Хіба в цій частині океану не виявлено багато підводних вулканів, і хіба багато суден, що плавали в цих неспокійних водах, не відчували сильних поштовхів, які стрясали їхній корпус? На одних чули