Джонатан Свіфт - Мандри Гуллівера

закиди можна робити письменникові, що розповідає лише про голі факти, котрі мали місце в таких далеких країнах, де ми не маємо ні найменших торговельних чи комерційних інтересів? Я старанно уникав усяких помилок, що за них, часто занадто справедливо, дорікають авторам мандрів. До того ж я не маю нічого спільного ні з якою партією і пишу безсторонньо без упередженості або лихого наміру проти якоїсь людини чи групи людей. Я пишу з благородною метою навчити людство, над яким, без зайвої скромності, маю право претендувати на певну перевагу, що її дало мені тривале перебування серед найдовершеніших істот — гуїгнгнмів. Пишу я, не думаючи ні про користь, ні про похвалу. Я ніколи не прохоплююсь словом, що скидається на огуду або може хоч трохи образити тих, кого найлегше образити. Отже, сподіваюсь, я маю право назвати себе цілком бездоганним письменником, проти якого не спроможуться виявити свої таланти племена оглядачів, спостерігачів, досліджувачів, викривачів та наглядачів.

Мені, признаюся, шептали, що, оскільки я є англійським підданцем, я мав одразу ж подати меморіальну записку державному секретареві, бо всі нововідкриті англійцем землі мусять належати англійській короні. Але я не думаю, щоб завоювати їх було так легко, як колись Фердинандові Кортесові подолати голих індійців в Америці. Навряд чи варто відряджати армію або флот для того, щоб завоювати ліліпутів. Гадаю, що небезпечно було б напасти на бробдінгнежців, і не знаю, чи добре почуватиме себе англійське військо, маючи над головою летючий острів. Гуїгнгнми, щоправда, нібито не дуже готові до війни, бо зовсім не обізнані з військовою наукою і особливо зі зброєю. Але, якби я був міністром, не порадив би нападати на них. Їхня розважливість, одностайність, безстрашність і патріотизм цілком замінять їм брак військових знань. Уявіть собі, що то буде, як двадцять тисяч їх вдеруться в середину європейської армії, поперемішують лави, поперекидають обози і почнуть вихати копитами задніх ніг по обличчях солдатів, бо вони цілком заслуговують на характеристику, дану Августові[112]: recalcitrat undique tutus[113]. Але мені здається, що замість пропозиції завойовувати цей великодушний народ, краще було б попросити його прислати достатню кількість своїх представників цивілізувати Європу. Вони, принаймні, навчили б нас принципам честі, справедливості, правдивості, поміркованості, солідарності, цнотливості, дружби, доброзичливості та вірності. Назви всіх цих чеснот збереглися ще в більшості наших мов, і їх можна зустріти і в давніх, і в сучасних авторів. Я можу твердити це на підставі мого невеликого книжкового досвіду.

До того ж я маю ще й іншу підставу не бажати поширювати своїми відкриттями володіння його величності. На мою думку, правду сказати, королі в таких випадках роблять не дуже справедливо. Наприклад, буря захопила зграю піратів і жене їхній корабель невідомо куди. Нарешті юнга з вершка щогли вгледів землю, і всі сходять на берег пограбувати та пошарпати лагідне населення, що ставиться до них цілком приязно. Країні дають нове ім'я, приєднують її до володінь свого короля і зводять на честь такої події пам'ятник із трухлявої дошки або каменя. Потім пірати вбивають два чи три десятки тубільців, пару їх силоміць завозять як зразок із собою і, повернувшись додому, дістають пробачення. Нову колонію здобуто, кажуть, з божественного права. При першій нагоді туди надсилають кораблі, тубільців виганяють або нищать, а їхніх королів катують, допитуючи, де вони сховали своє золото. Дається воля всім нелюдським вчинкам, розпусті. Кров населення вкриває землю, а банда мерзенних різників зветься — колоністи, що мають своїм завданням навертати на християнство й освічувати язичників та варварів.

Але опис цей, мушу зізнатись, аж ніяк не стосується британської нації, яка може бути за приклад для цілого світу своєю мудрістю, дбайливістю та справедливістю в колонізуванні, своїми високими прикметами, що сприяють прогресові релігії та освіти, своїм добором побожних священиків, здібних проповідувати християнство, своєю обачністю в заселенні своїх провінцій виселенцями з метрополії, стриманими на язик і зразкового життя, своїм суворим додержанням справедливості при призначенні на урядові посади в усіх колоніях людей найбільш талановитих і не розбещених, і на довершення всього — відрядженням туди найбільш дбайливих і доброчесних губернаторів, які турбуються лише про добробут народу, що ним вони керують, і про честь короля, їхнього володаря.

Я гадаю, в описаних мною країнах ніхто не мав охоти, щоб колоністи завойовували або закріпачували, вбивали чи висилали його. Немає в них ні золота, ні срібла, ні цукру, ні тютюну, тобто нічого, гідного бути об'єктом нашої відваги, старання або зацікавленості. Проте, якщо ті, кого це більше стосується, додержуються іншої думки, я ладен перед судом довести, що переді мною там не було жодного європейця. Я вважаю, що тубільцям у цім треба вірити і сперечатися можна хіба що про двох єгу, яких, переказують, багато років тому побачили на одній горі в Гуїгнгнмії.

Щодо формального заволодіння цими країнами іменем мого монарха, то це мені ніколи й на думку не спадало, а якби й спало, то за тих обставин мені з міркувань розсудливості та самоохорони краще було б відкласти здійснення його до кращої нагоди.

Відповівши так на єдиний закид, що можна було зробити мені як мандрівникові, я остаточно прощаюся з моїми люб'язними читачами і повертаюся розкошувати своїми думками в моїм маленькім садку в Редріфі; застосовувати до життя чудову науку доброчесності, якої я навчився серед гуїгнгнмів; повчати єгу з моєї власної родини, наскільки вони піддаються вихованню; частіше розглядати себе самого в дзеркалі, щоб таким чином привчатися поволі терпіти вигляд людини; оплакувати некультурність наших гуїгнгнмів, але завжди ставитися до них з пошаною заради мого благородного господаря, його родини, його друзів і всієї благородної раси гуїгнгнмів, що на них мають честь бути схожі своєю будовою наші гуїгнгнми, хоч інтелектуальні здібності їх і виродились.

Останнього тижня я почав уже дозволяти своїй дружині сідати обідати разом зі мною на дальшому кінці нашого довгого стола і відповідати, якомога коротше, на мої запитання. Проте запах єгу ще й досі викликає в мені огиду, і я завжди затикаю собі носа рутою, лавандою або тютюновим листям. Хоч як важко літній людині відмовлятися від старих звичок, а я, проте, сподіваюся призвичаїтись колись до моїх сусідів-єгу настільки, щоб не боятися їхніх зубів та пазурів.

Взагалі мені не важко було б помиритися з нашими єгу, якби вони задовольнилися самими своїми природними пороками та нерозважливістю. Мене не обурює вигляд адвоката, кишенькового злодія, полковника, блазня, лорда, картяра, політичного діяча, звідника, лікаря, викажчика, клятвопорушника, зрадника і подібних до них людей, бо вони