Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

— Правда? Хто саме?

— Є тут письменниця Галина Рурська...

— О, я дуже любив у дитинстві її романи. Передайте моє вітання. Обов’язково наступного разу прийду за автографом. А ще хто?

— Є ще кілька чудових поетів: Даніель Ір[104], автор поетичної книжки «Прощання молодості», Кароль Дрезднер[105], автор «Незнайомої», Стефан Помер[106], автор «Подільських елегій», Довід Кеніґсберґ[107] і сам Маврицій Шимель[108].

— Той, що написав «Скрипку передмістя»?

І я тут таки продекламував:

Сплять собі голуби втомлені на кривому замшілім піддашші,

І теплим є вечір, солодким, як квіти рожевих лип.

Сядьмо собі на призьбі, старий мій, сумний Еліяшу

Й балакаймо просто, як з жидом звичайним — жид.

А Мунд пригадав іншого вірша:

Збудив мене вночі твій плач,

Покликали до тебе твої сльози,

Крізь темряву цілую я твій плач,

Крізь темряву спиваю твої сльози.

— Чом плачеш, мила, розтлумач...

Крізь тишу непробудну і без меж,

Крізь темінь непроникну і без меж,

Прошепотіла сплакано вустами

У морок, що стояв між нами:

— Був сон, що ти без мене проживеш.

А я підхопив:

І хоч болів мене твій тихий плач,

І хоч пекли мене гіркі ті сльози,

Я вуст твоїх уже не цілував,

І сліз твоїх уже я не спивав,

А попри ніч, цілунки, сльози

Мовчав.

— Приємно спілкуватися з начитаними людьми, — сказав пан Мунд. — Ми оце порадилися і вирішили, що зберемо від них усіх по ґудзикові, а ви вже нас не забудьте.

— Нема питань. З кожного офіцерського обіду щось залишається. Так що на вашу капелу обов’язково щось відкладуть. Але прошу без шахер-махеру. Усі ґудзики мусять бути автентичні.

Тим часом в’язні вишикувалися. Пан Штрікс дав знак, і оркестра заграла «Тільки у Львові», а в’язні рушили на працю до фабрики, що називалася «Deutsche Ausrüstungswerke», скорочено «D. А. W.», вона постала на місці закладів Штейнгауза на Янівській. Виглядали в’язні нездало, були худі й виснажені, дехто заходився кашлем, а в очах їхніх, коли зиркали у мій бік, чомусь зблискувала ненависть, хоча, що я їм міг зробити поганого. Видно було, що це прості люди, дуже далекі від витонченого мистецтва і музики, тому всі старання капели пішли намарне, робітники не зрадили жодного ентузіазму, радості чи пориву, йшли, як ідуть на похоронах за небіжчиком — похилені, втуплені в землю, опущені. В цьому я побачив ознаки невдячності, все ж музики грали від душі, і я єдиний їхню гру нагородив оплесками.

Ми з аскаром пішли далі. За будинком канцелярії виднівся мур з фірткою, а за тим муром — стояли будинки не схожі на інші забудови на терені табору. Я поцікавився, що гам. З’ясувалося, що там казино, каварня і крамниці для таборової обслуги. Далі йшли бараки, вони були порожні, бо всі їхні мешканці пішли до праці. Я поцікавився, де знаходиться «Уганда». Аскар засміявся і показав рукою на перехняблену будову збиту з дощок, що вже почорніли. Ми підійшли ближче, і я хотів зазирнути, але аскар відраджував, торкаючись пальцями носа і натякаючи на сморід. Ну, що ж — коли я зміг свинарником прогулюватися, то й цієї клоаки не обмину, всередині панувала напівтемрява, на долівці на соломі лежали привиди, хтось із них тягнув до мене руки, хтось щось булькотів чи плямкав, а дехто лише безгучно роззявляв рота і намагався, мабуть, щось сказати, але тільки ковтав повітря. Запахи тут гуляли не надто здорові. Я не відважився проходити вглиб, бо тут міг бути й тиф, і ще яка зараза. Я лише окинув поглядом це побойовисько, намагаючись зрозуміти, що то за люди й чому вони тут. Невже небажання працювати настільки сильне, що вони готові гнити живцем? Раптом почув я чиєсь мукання, обернувся і побачив почвару схудлу на кістку, з запалими щоками й ротом. Зубів у неї майже не зосталося. Вона підповзла до мене і прошамкала щось, я з подивом упізнав своє ім’я. Щойно придивившись, я зрозумів, що то був чоловік.

— У-уанкі... — белькотів він, намагаючись вимовити щось для нього дуже важливе, аж поки не видушив: — У-уанскі... — А тоді ще раз: — У-узанскі...

Я отерп. Невже Ружанський? Я перепитав, а він закивав головою. Живий. Ще живий.

— Пане Ружанський! — вигукнув я цілком щиро. — Яка приємна зустріч! Як ся маєте?

Він лише похитав головою і запитав:

— Яа-ак хмо-о-оя Ме’ася... я-ак во-она...

— Добре, добре все з нею, — кажу. — Ми чули, що ви померли. Вона дуже за вами побивалася. Просто місця собі не знаходила.

— А я-а не умев... я не умев... ска-азіт їй... я не умев...

Він плакав, спершись долонями на долівку та хитаючи головою. Пушка духу в ньому зосталася, а все ж не покидала його, сльози стікали в порох. Сіре, запечене на сонці обличчя скидалося на невдалу маску.

— Добре, добре, — заспокоював я його. — Обов’язково розповім. Обов’язково. Ми ж бо сусіди, як не як. Але повіджте мені, що вам є? Казали, що у вас було запалення.

Він похитав головою.

— Не за-апа’еня, не... я го-одний... ми п’а-асюва’и у каме... каме...

— В каменярні?

Він кивнув.

— Ї-істи да-ава’и тікозу-упуз... з... букви...

— З брукви...

Він кивнув. Потім повів рукою по бараку і додав:

— Во-они всі... всі... там бу’и...

Потім підвів голову, в запалених червоних його очах було повно сліз.

— Ме-е’ася... во-она носила ї-істи... бідна... вона має ї-істи?..

— Має, має, не турбуйтеся. Там ще біди нема.

— До-об’е... — він з зусиллям підсунув ногу вперед, стягнув з ноги дерев’яного постола і щось вийняв з нього, а відтак простягнув мені: — Ві-ізьміть... пе-е’дайте Ме-е’асі...

Я взяв. То був маленький медальйончик без ланцюжка. Я відчинив його — на мене дивилося ніжне, усміхнене обличчя Меласі.

Я не зміг би порятувати десятки тих нещасних, але, може, бодай одному Ружанському допоміг би? Я пообіцяв йому, що передам усе Меласі. Аскар сидів на лаві й курив. Поглянув на мене з посмішкою, видно, йому дивним видалося моє спілкування з людиною, що перетворилася на примару. Тут я пригадав собі циганів і запитав, куди вони поділися. Аскар відповів недбало:

— Пошлі на пєскі.

— Які піски? — не зрозумів я.

— В лєсє у Лисінічах. Там пєскі. Льогко копать.

— То їх усіх? І дітей?