Сергій Миколайович Поганий - Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

солдат не загине за цей кольоровий народ». Кох не хотів, щоб українці навчалися далі 4-го класу, і закрив університети і ніколи для учнів, старших від 15 років. «Якщо я знайду українця, гідного сидіти зі мною за одним столом, я, мабуть, застрелю його», — якось заявив він. Його підлеглі справді здійснили чимало розстрілів, багато з них в Бабиному Яру. На момент закінчення окупації Києва, у листопаді 1943 року, до 34 тисяч замордованих там євреїв додалося ще 60 тисяч жертв нацистів — радянські військовополонені, українські націоналісти, учасники радянського підпілля та роми — знайшли свій останній спочинок на схилах Бабиного Яру.

Кох створив свою штаб-квартиру в Україні в місті Рівне, що в міжвоєнний період входило до складу Польщі. Це була третя столиця утворення під назвою «Україна» трохи більше ніж за 20 років: якщо в 1920-ті роки радянська влада вибрала індустріальний та російськомовний Харків замість «націоналістичного» Києва, то німці віддали перевагу провінційному Рівному з 40-тисячним населенням замість величезного й тепер дуже радянізованого Києва. Окупований Київ став свідком перших випадків голоду з 1933 року. Уявлення нацистів про «життєвий простір» передбачали пасторалізацію України та ліквідацію великих міських центрів, чиє населення їм в іншому випадку довелося б годувати, відволікаючи ресурси рейху та армії. Таким чином, політика полягала в тому, щоб не постачати продовольства містам, населення яких буде вигнане голодом до сіл і стане продуктивною силою, годуючи себе й німецький рейх. Німці залишили колгоспи, використовуючи цей радянський винахід для викачування ресурсів з сільського населення. Також вони відмовилися приватизувати великі підприємства, регулюючи все, що залишилося від української економіки, через новий банк, колоніальну валюту та контроль за цінами.

Починаючи з січня 1942 року нацисти експлуатували Україну не лише як джерело сільськогосподарської продукції, а й джерело примусової праці. Того місяця перший потяг із так званими остарбайтерами (східними робітниками) вирушив з Києва до Німеччини, везучи молодих українців, приваблених обіцянками роботи, хороших життєвих умов та можливістю побачити Європу. «Німеччина кличе тебе! Їдь до прекрасної Німеччини!» — закликало одне оголошення в київській газеті. На одному з плакатів під заголовком «Стіна впала» були зображені українці, які виглядають крізь отвір у стіні, що відділяла Радянський Союз від Європи. На горизонті були обриси одного з німецьких міст. «Сталін поставив навколо вас високу стіну, — стверджувалося в підписі під малюнком. — Він добре знав, що кожен, хто побачить навколишній світ, повною мірою усвідомить жалюгідний стан більшовицького режиму. Тепер стіна зруйнована і шлях до нового та кращого майбутнього відкритий». Для молодшого покоління це була можливість залишити село й побачити світ. Багато хто відгукнувся з цікавістю і навіть ентузіазмом.

Оголошення виявилися пасткою. Незалежно від того, працювали вони на заводах чи в приватних будинках німців, молоді хлопці та дівчата все одно ставали невільниками, змушеними носити нашивку «OST», а німецька влада та чимала частина суспільства розглядала їх як недолюдей. Щойно звістки про експлуатацію в Німеччині досягли України, окупаційній владі стало дедалі важче виконувати щомісячні квоти — 40 тисяч українських робітників для Рейха: на людей почали влаштовувати облави й силою вивозити до Німеччини. У цілому за 1942–1943 роки близько 2,2 мільйона українців було затримано та відправлено до Німеччини. Багато з них померли від недоїдання, хвороб та бомбардувань союзниками військових заводів, де вони працювали. Ті, хто вижив і був звільнений червоноармійцями наприкінці 1944 і в перші місяці 1945 року (лише 120 тисяч осіб були зареєстровані наприкінці війни як переміщені особи), часто вважалися зрадниками, і частину з них переправили з німецьких концтаборів прямо до радянського ГУЛАГу. Україна була не єдиною частиною Радянського Союзу, де німці влаштовували експедиції за рабами, але, безперечно, була найбільшим місцем такого полювання. Мешканці України становили близько 80% усіх остарбайтерів, які були вивезені з окупованих територій Східної Європи до Німеччини протягом війни.

До літа 1943 року мало що залишилося від первісного німецького плану збудувати колоніальний рай для німецьких фермерів в Україні. Гітлер провів тут більшу частину літа й осені 1942 року. Німецькі інженери, використовуючи примусову працю радянських військовополонених, побудували його найвіддаленішу ставку на сході, під кодовою назвою «Вервольф», у сосновому лісі неподалік від Вінниці. Він також був там навесні 1943 року, але 15 вересня того ж року залишив «Вервольф» назавжди. Того дня він наказав своїм військам відступити до лінії оборони Дніпра. Але за тиждень радянські війська форсували Дніпро на північ від Києва, зробивши перший пролом у Східному валу Гітлера. Німці підірвуть усю підземну структуру «Вервольфа» перед відступом з цієї території навесні 1944 року.

Мрія про завоювання та «життєвий простір» скінчилася, але залишилися лиха, які вона випустила на волю. Україна стала кладовищем для мільйонів українців, росіян, євреїв і поляків, якщо порахувати тільки найбільш потерпілі етнічні групи. Голокост знищив більшу частину українського єврейства. Німецькі та менонітські поселенці Волині й півдня України, якщо радянські органи безпеки не депортували їх улітку 1941 року, тепер утікали разом із частинами вермахту. Польське населення Волині зазнало нападів українських націоналістів. Коли Червона армія почала наступ на Україну після перемоги Курської битви в липні 1943 року, радянські лідери зустріли зовсім іншу країну, ніж ту, яку вони залишили під час поспішного відступу влітку та восени 1941 року. Міста спорожніли, а промислові підприємства були повністю зруйновані.

Ті, хто вижив, зустрічали підрозділи Червоної армії як визволителів, але в радянських можновладців були сумніви щодо їхньої щирості. Люди, які вітали їх, змогли вижити під ворожим пануванням і досить довго прожили за межами радянського контролю, щоб сумніватися щодо сталінської системи. Православні віруючі звикли до єдиної свободи, яку їм приніс Гітлер, — свободи віросповідання. Ті, хто не надавав значення своєму етнічному походженню, стали зважати на нього, проживши під нацистською окупацією, коли життя та смерть часто залежали від етнічної належності. Усе це створювало загрозу для комуністичного режиму, який переміг. У травні 1944 року близько 200 тисяч кримських татар було звинувачено в співпраці з ворогом та примусово виселено до Центральної Азії. Мільйони українців просто фізично неможливо вивезти. Аж до 1980-х років радянські громадяни заповнювали анкети з питаннями про те, чи жили вони або їхні родичі на територіях, окупованих Німеччиною. Ці питання ішли відразу ж після питань про судимість людини.

Розділ 23

ПЕРЕМОЖЦІ

Шостого листопада 1943 року радянські війська визволили Київ від німців, що відступали. Сорокап’ятирічний генерал-лейтенант Микита Хрущов, політичний комісар 1-го Українського фронту — групи армій, що вступили в місто, — був на підйомі.