Джордж Орвелл - 1984

який отримує владу зі згоди тих, ким він керує. І якщо будь-яка форма врядування починає руйнувати ці незаперечні права, то люди мають право замінити або повалити цю владу і вповноважити нову...

Дотримуючись змісту оригіналу, Новомовою неможливо перекласти цей уривок. Найточніший його переклад стиснув би цей уривок в одне слово думкозлочин. Повний переклад можливий лише у вигляді ідеологічного перекладу, у якому слова Джефферсона замінили б на панегірик абсолютній владі.

Насправді таким чином уже було трансформовано велику частину літератури минулого. З міркувань престижу бажано було зберегти пам’ять про певні історичні постаті, водночас привівши їхні досягнення у відповідність до філософії Ангсоцу. Перекладаються різні письменники, такі як Шекспір, Мільтон, Свіфт, Байрон, Дікенс та деякі інші: коли це завдання буде виконане, їхні оригінальні твори з усією тією літературою минулого, якій пощастило зберегтися, будуть остаточно знищені. Ці переклади вимагають повільної і копіткої праці, і навряд чи можна сподіватися, щоб їх було закінчено раніше першого або другого десятиліття двадцять першого сторіччя. Існує також велика кількість суто утилітарної літератури — безцінні технічні посібники тощо, які зазнають тієї ж долі. Саме для того, аби на переклад цих творів було достатньо часу, останнє ухвалення Новомови відкладено щонайманше на 2050 рік.

Влада: вчора, сьогодні — навічно

«1984» — один з найголовніших і вже точно найважливіший роман минулого сторіччя. Важко пригадати якийсь інший літературний твір, який би без зайвої манірності, настільки ж чітко, правдиво і жорстко поставив перед загалом таку ж важливу проблематику. А саме: що таке влада? Яка її природа? Куди прямує сучасне суспільство? Що таке справжня смерть, і яка саме смерть є справжньою — фізична смерть індивіда, а чи смерть його внутрішнього єства, при збереженні фізичного тіла? Що таке свобода, і як вона співвідноситься з владою? Чи можливий бодай найменший прояв свободи, нехай навіть у вигляді можливості мати свої власні глибоко приховані, вільні від примусу думки, в умовах абсолютної тоталітарної влади?

Погодьтеся, досить вагомий обшир запитань, або й навіть наріжний — і то не лише для сучасного Орвеллу суспільства, а й для нашого часу також. Маю підозру, що ці питання залишатимуться актуальними ще дуже тривалий час, аж поки не зміняться самі підвалини людського соціуму і принципи функціонування нашої цивілізації.

« 1984» було завершено 1949 року — це майже середина бурхливого і кривавого XX сторіччя, злам індустріальної епохи розвитку людства і початок постіндустріальної, інформаційної ери. Саме закінчилася Друга світова війна — кровопролитна і надзвичайно ефективна за показником нищення людей і створених ними благ. Вона відбулася лише через двадцять років після не менш кривавої, але дещо менш технологічної Першої світової. Природно, що Орвелл у романі не приховує своїх похмурих прогнозів щодо подальшого напряму розвитку цивілізації. Друга світова війна завершилася використанням нової надпотужної атомної зброї, здатної водночас нищити мільйони людей і руйнувати величезні міста-мегаполіси. Винахід цієї зброї відразу ж змінює сам принцип майбутніх масштабних воєн і викликає правомірне запитання: що станеться у разі масового застосування воюючими сторонами атомної зброї?

У 1962 році під час Карибської кризи наш світ опинився за якихось півкроку від відповіді на це досі теоретичне запитання. На щастя, ми так і не отримали цієї відповіді. Поки що. А Джорд Орвелл, пишучи «1984» у сорокових роках минулого сторіччя, вже тоді передбачав подібну ситуацію і логічно припустив, що так само, як невдовзі після Першої світової війни розпочалася Друга світова, після Другої світової неодмінно має відбутися Третя світова війна, але цього разу вже із застосуванням атомної зброї. Власне, світ «1984» — це світ після умовної Карибської кризи, яка так і не була розв’язана. Або ж, якщо завгодно, була розв’язана саме атомною зброєю, і людство нарешті отримало відповідь на запитання щодо атомної війни. А відповідь полягала у тому, що тотальна атомна війна була абсолютно не вигідна жодній із сторін-супротивників, бо цілковите знищення цивілізації означало й зникнення самої влади. А оскільки сама суть війни це і є один із найвищих проявів влади, то така війна була б абсурдною, бо суперечила б самим підвалинам влади, а отже — суперечила сама собі.

Ведучи мову про антиутопії, варто згадати, що найвідомішими зразками жанру, поруч з «1984», вважаються «Ми» Євгена Замятіна (1920) та «О дивовижний новий світ» Олдоса Гакслі (1932). Обидва ці тексти були написані раніше за «1984» і так чи інакше могли впливати, а швидше за все, і вплинули на Орвелла і створюваний ним пізніше роман. Наведу уривки з рецензії Орвелла на роман «Ми», яку він написав 1946 року:

«Перше, що привертає увагу під час читання «Ми», — цей факт, я вважаю, досі був непомічений, — так це те, що роман Олдоса Гакслі «О дивовижний новий світ» своїм написанням, вочевидь, частково завдячує саме цій книжці. Обидва твори розповідають про повстання природного людського духу проти раціонального механістичного світу, позбавленого живих почуттів, в обох випадках дія перенесена на шістсот років уперед. Схожа й атмосфера обох книжок, та й зображений у них тип суспільства однаковий, хоча у Гакслі не так сильно відчувається політичний підтекст і помітніший вплив найновітніших біологічних і психологічних теорій».

«Страта, за своєю суттю, є жертвопринесенням людини, і цей ритуал пронизаний похмурою атмосферою рабовласницьких цивілізацій Давнього світу. Саме оце інтуїтивне розкриття ірраціонального боку тоталітаризму — жертовності, жорстокості як самоцілі, обожнювання Вождя і наділення його божественними рисами — підносить книжку Замятіна вище за книжку Гакслі».

«Вочевидь, метою Замятіна є не зображення якоїсь певної країни, а ілюстрація, чим нам може загрожувати механістична машинна цивілізація».

«Це дослідження сутності Машини — джина, якого людство бездумно вивільнило з пляшки і тепер не може загнати назад».

У цій рецензії Орвел також висловлює свою незгоду з концепцією майбутнього тоталітаризму за Замятіним (і Гакслі), в якому держава «компенсує відібрану у громадян свободу спокоєм і добробутом». Орвелл вважає, що майбутні тоталітарні режими характеризуватимуться не лише обмеженням свободи, але й навмисним загальним зубожінням населення, утримуванням його у постійному страху, пригніченні і неуцтві.

Щодо роману Гакслі Орвелл категоричніший:

«У Гакслі проблема «людської природи» частково вирішена, оскільки вважається, що за допомогою дородового лікування, наркотиків і гіпнозу людскому організмові можна надати будь-яку бажану форму фізичного і розумового розвитку. Першокласний науковий працівник виводиться наскільки ж легко, як і напівідіот касти Епсілон, і в обох випадках легко усуваються залишки примітивних інстинктів на кшталт материнських почуттів чи жаги свободи. Але тоді лишається незрозумілою причина такого витонченого розділення зображуваного суспільства на касти.