Ярл Конг - Батько подруги. Заборонений зв'язок., Ярл Конг

Розділ 55

Лерой

***

- Доброго дня, Макар Сергійович, - входжу в кабінет людини, від якої достобіса залежить. Стільки, скільки за все моє життя не залежало. Ніколи не думав, що потреба так сильно притисне до стінки, що тільки одна-єдина людина зможе допомогти, але життя ще те падло. Вміє дуже підло вчиняти, особливо того і не соромлячись. - Ми вчора спілкувалися з приводу моєї матері. Ви говорили, що можете допомогти.

- Лерой Віталійович, вітаю, - лікар підривається зі свого крісла, тут же тисне мені руку, але на пиці немає особливої радості від мого приходу. Якби не купа бабла, яку я відвалив за цю бісову зустріч, то напевно і не старався б приховувати свої справжні емоції. - Так, пам'ятаю, спілкувалися, але давайте на чистоту - я нічого вам про допомогу не говорив. Нічого не обіцяв. Я просто запросив вас приїхати до мене на прийом, щоб озвучити те саме, що я озвучив вам телефоном. Нічого з вчорашнього дня не змінилося. На жаль.

Які ж наразі дорогі запросини повелися. Так і хочеться гавкнути у відповідь цьому "гостинному" покидьку, але знову ж таки - не в моїх інтересах псувати відносини з тим, хто може виручити. Тому і грошей не жаль. Тому і примчав я першим же рейсом сюди, щоб мати цю зустріч, а на ній спробувати якось переконати лікаря взятися за лікування моєї матері. Я все віддам, лише б її врятувати. Це одна з двох осіб в цьому світі, кому я беззастережно вірю. І втратити одну з них... Це як втратити частину себе. Бо мати то душа, а донька то серце. Я буду продовжувати жити, серце буде битися, але без душі... То не діло.

- Лікарю, гроші не проблема. Скільки скажете - стільки й буде. Тільки врятуйте матір, - промовляю це, а в самого сльози на очі пруться. Всередині все стискається. А сам я перетворююся з дорослого мужика в маленького хлопчика, якому мати необхідна як повітря. Кому потрібні купюри в кишені, коли кисню в легенях не вистачає, а нового не буде?

- Зрозумійте, Лерою Віталійовичу, не в грошах проблема, не в грошах, - і в цю мить я усвідомлюю, що він говорить правду. По погляду цього лікаря бачу, що якби міг, то залюбки взявся за лікування матері. Щоб скосити повно бабла. Щоб за ці бабки хату вибудувати. Тачку купити. Коханку на острова звозити. Видно по ньому, що хоч і один з найкращих лікарів у світі (інший би не працював в столичній приватній італійській лікарні), але і банкноти обожнює рахувати. Тож якби була можливість, то нею скористався б, але... - Я декілька разів перевірив всі аналізи та... Якби раніше, якби хоча б на пару тижнів раніше дізналися про цю хворобу, то... Чому мати не сказала, що має проблеми? 

- Не знаю.

Насправді ж знаю. Бо любить мене. Внучку. Любить більше життя, тож коли постало питання між життям та нами, то вибрала мене з донькою. Бо не хотіла турбувати. Бо не хотіла стати тягарем. Хоч я ніколи не давав навіть приводів так думати. Мати звикла бути незалежною. Сильною. З гордо піднятою головою зустрічати всі проблеми. Так і зустріла рак. З відвагою в погляді. З холодною головою. Та гарячим серцем, яке поки що б'ється. І я маю зробити те, що її порадує. Востаннє.

***

- Тая, біси б тебе заколотили! Де ти шляєшся?

Пилипок, сраний смарагд цього колективу, як любить про цього хлопця виражатися мама (думаю, здогадаєтеся, де від мене опис цього смарагда) порахував, що це гримерка прийшла наводити йому лад, тому розкинувся у стільці й відчуває себе королем цього світу, чекаючи поки його обслужать.

- Лерой Віталійович? - Та забачивши мене, цей король перетворюється в блазня, простягаючи перед собою свою ручку-медузку. Яку і тиснути не хочеться, бо для мужика нормальне, міцне рукостискання це важливо, а не коли не можеш усвідомити, чи ти вітаєшся з чоловіком, чи мацаєш представника флори та фауни. 

- Здоров, Пилипе, - та все ж стаю на пару секунд ботаніком, стискаючи в'язку кінцівку, приводячи чувачка до тями. Бо Таю образити не дам. Дівчина, на відміну від цього голубого смарагда, професіонал своєї справи, і потикати нею як прислугою, не підбираючи особливо слів, це якою потворою треба бути. Хоча... Якою? Такою як Филипок. - Як ся маєш?

- Нормально, - після міцного рукостискання, до якого не готові ніжненькі рученята хлопчика, він починає помітно нервувати, поглядом шарячи по сторонах, ніби когось вишукуючи, - а ви Таїсію не бачили?

- Ні, та і вона тобі сьогодні не згодиться, - полегшувати життя цього ірода я не збираюся, тож нехай далі сімома потами сходить, і бажає зваляти з цієї гримерки, щоб аж п'яти виблискували.

- В плані? - Обережно перепитує, акуратно, ніби солі в суп досипає, боячись пересолити. Він то прекрасно знає, що я не поділяю материні погляди на його акторські здібності. Якби моя воля, то він би відразу полетів за куліси всіх вистав, навіть без права голосу. Та це доктрина матері, вона вирішує кому брати участь у її постановах, хто буде грати ту чи іншу роль, і я сюди не пхаюся. Принаймні до сьогодні цього не робив.

- В плані ти вільний, Пилипе. Можеш піти додому. Можеш посидіти тут, поки все закінчиться. Але ти не маєш відсвічувати ні в залі, ні тим більше на сцені. Усік?

- Як це? - Гаразд, може мати й має рацію, може якісь таланти в цього бевзня присутні, бо так ідеально відіграє здивування своїми величезними очиськами та виставленою донизу шухлядою. - А як же мій герой?

- Сьогодні я твій герой, - можна сіном запастися, запакувавши його в писок Пилипка, настільки він в замішанні, нічого не відстрілюючи. - Точніше я відіграю твою роль. Не парся. 

- Але ж...

- Без але. Просто закрий писок і вибери дислокацію, де ти проведеш наступну годину, щоб тебе ніхто не бачив. 

- Але...

- Пилипе, скажи по секрету, чисто між нами, - кладу руку на плече цього дятла і відчуваю, як він весь тремтить. Авжеж, це не гримеркою ганяти туди-сюди, не команди роздавати направо-наліво. - Що вмієш робити? Ну, там плитку класти вмієш?

- Ні, - і витріщається на мене, ніби я восьме чудо світу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍