Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Це була правда. Бібліотека академії була неймовірна, а ще – неймовірно пуста. І Ярош, певно, вловив несказане запитання ще до того, як я встигла ще щось сказати:

– Ти ж не думала, що в обід понеділка тут буде дуже багато людей? 

Я повільно похитала головою і підійшла до найближчої полиці. Книги з історії Естрії, але такі, що вже й самі давно перетворилися на історію. Я могла мати це все – якби ж мені тільки пощастило трохи більше з місцем народження. 

– Ходімо, – проказав Ярош, і тільки тоді на його губах з’явилася маленька лукава посмішка. – Покажу тобі дещо. 

Я здійняла брови, але слухняно пішла слідом, зрештою зупиняючись біля стіни, добре схованої від решти залу за трьома вдало прилаштованими шафами. Ярош потягнувся до однієї з книг, і щойно він витягнув її на третину, в стіні щось зашаруділо. Потім каміння почало розсуватися, і стіна відкрила таємний прохід – майже такий самий, що був і на вході до моєї спальні.

Я примружилася й придивилася до плетінь, а тоді ще раз здивовано здійняла брови: бо плетіння було не майже таким самим, а однаковісіньким. Ярош кинув на мене жвавий погляд та зайшов всередину перший, а я попрямувала слідом. 

Кімнатка, що ховалася у бібліотеці, була невеликою, але приємною. В ній теж були книги – багато книг, але також притулився і вельветовий зелений диванчик, і зручні крісла, і письмовий стіл з десятками паперів. 

– Я тут іноді працюю, коли не хочу, щоб хтось турбував, – пояснив Ярош. 

– І ніхто не знає про цю кімнату? – здивувалася я, озираючись навколо. – Навіть Нозері чи Меліса?.. 

Ярош насупився і сів на диван, стукаючи по сидінню поряд з собою. Я послухалася, і він пробурмотів:

– Що б ти там не думала, я розповідаю їм далеко не все. Тож про це місце знаємо тільки ми двоє. 

Від цього чомусь захотілося посміхатися, тож я відвернула голову, аби Ярош цього не побачив. Від його близькості, його веселого, удавано роздратованого голосу щось у шлунку переверталося, і мені це зовсім не подобалося. 

Раптом Ярош сів рівніше і торкнувся кінчиками пальців мого плеча, привертаючи увагу. 

– Я… – почав він, а потім на мить зупинився, аби прибрати тонке пасмо волосся, що впало мені на лице. – Я хотів тобі сказати, що ти тоді перемогла. У нашому двобої. 

Я струсила головою, зиркаючи на Яроша з недовірою. 

 – Про що ти говориш? – запитала я його. – Я лежала на підлозі й не могла встати. А ти навіть не брав до рук меча. 

Я помітила, що Ярош збирався щось заперечити, тож сказала:

– І це добре. Я знаю, що не могла б перемогти у чесному бою когось такого, як ти. Тому я й не б’юся чесно. 

– Ти була у нашийнику, – Ярош підняв одну брову. – І я бачив, що ти хотіла зчаклувати. Я ще ніколи такого не бачив. Ті вихрі сили, що почали збиратися навколо… Це справді потужна магія, Таво.

Я не стала на це нічого відповідати. А він підвів руку й обережно провів по тому ж пасму волосся пальцями – від потилиці та до короткого кінчика. 

– Мені шкода твого волосся, – сказав він тихо. – І мені шкода, що я тебе підвів. 

Я миттєво підвела очі до його лиця і зіштовхнулася з Ярошевим поглядом. У ньому було стільки всього, що я й справді пораділа, що не можу бачити думок – їх в нього в голові було так багато, що я не змогла б їх не прочитати. 

– Мені шкода, що я тобі не довіряв. Та щодо нашийника… – він замовк, а я здійняла одну брову. – Мушу визнати, мені не під силу його зняти. Артефакти – зовсім не моя сильна сторона, а ключа шукачі мені не дали. 

Я повільно кивнула, ще не знаючи, чи вірити Ярошеві. Але він ще не закінчив.

 – І мені шкода за те, що я сказав раніше про твоє минуле. Я й справді не знаю багато. І ніколи не питав.

Я повільно вдихнула, розуміючи, що маю відповісти. І розповісти правду.