Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

смерті й перейшла до іншого світу з цілковитою упевненістю, що на неї чекає благословенне воскресіння, і смиренністю перед божественною волею Господа нашого Ісуса Христа. Твоїй тітці хотілося б, аби ти приїхав на похорон, і я вірю, що ти одразу так і зробиш. На моїх плечах тепер, звісно ж, опинився тягар турбот, і я страшенно засмучений. Вірю, що ти допоможеш мені в усьому.

Твій люблячий дядько,

Вільям Кері»

52

Наступного дня Філіп приїхав до Блекстейбла. Із дня материної смерті він не втрачав нікого з близьких родичів, тітчина смерть шокувала хлопця і наповнила його душу дивним страхом — він уперше задумався про власну смертність. Філіп навіть уявити не міг, як тепер житиме дядько Вільям — без вірної подруги, що сорок років любила його та піклувалася про нього. Він очікував побачити вікарія, розбитого горем, і боявся цієї зустрічі — знав, що жодне його слово не зможе втішити чоловіка, однак вигадав десяток доречних співчуттів.

Хлопець увійшов до будинку крізь бічні двері й попрямував до їдальні. Дядько Вільям читав газету.

— Твій потяг запізнився, — зауважив він, підіймаючи голову.

Філіп готувався до вияву почуттів, і таке ділове вітання приголомшило його. Пригнічений, але спокійний дядько простягнув йому газету.

— У «Блекстейбл Таймз» про неї написали чудову замітку, — сказав він.

Філіп машинально перечитав її.

— Хочеш піднятися нагору і подивитися на неї?

Хлопець кивнув і вони вдвох піднялися сходами. Оточена квітами тітка Луїза лежала посередині великого ліжка.

— Хочеш прочитати коротеньку молитву? — поцікавився вікарій.

Він уклякнув, а Філіп, зрозумівши, що дядько чекає того ж від нього, узяв із чоловіка приклад. Його непокоїла одна-єдина думка: яке марно прожите життя! За мить містер Кері кашлянув і підвівся. Він показав племінникові вінок біля ніг покійної.

— Це від нашого судді, — повідомив він низьким голосом, наче в церкві, але відчувалося, що священику так комфортно. — Гадаю, чай уже готовий.

Вони спустилися до їдальні. Через запнуті завіси кімната виглядала скорботно. Вікарій сів з того боку стола, де завжди сиділа його дружина, і взявся урочисто наливати чай. Філіпу здавалося, що ніхто з них не зможе проковтнути ані крихти, але побачивши дядьків вовчий апетит, він і сам охоче взявся до їжі. Вони трохи помовчали. Хлопець зобразив на обличчі доречну похмурість і відкусив шматок чудового пирога.

— Відтоді, коли я був помічником священика, чимало змінилося, — урешті-решт сказав дядько Вільям. — За часів моєї молодості плакальницям завжди видавали пару чорних рукавичок і шматок чорного шовку на капелюшок. Бідолашна Луїза шила з цього шовку сукні. Вона завжди казала, що з дванадцяти похоронів виходить одна сукня.

Потім дядько розповів, хто надіслав вінки; їх було вже двадцять чотири; коли померла місіс Роулінґсон, дружина вікарія з Ферне, вінків було тридцять два; утім, можливо, чимало надійде завтра; похорон розпочнеться в будинку вікарія об одинадцятій, вони легко переплюнуть місіс Роулінґсон. Луїзі вона ніколи не подобалася.

— Я сам її відспіваю. Пообіцяв Луїзі, що ніколи не дозволю поховати її комусь іншому.

Коли дядько взяв другий шматок пирога, Філіп засудливо глипнув на нього. За таких обставин це було справжньою ненажерливістю.

— Мері-Енн, безсумнівно, пече найкращі пироги. Боюся, більше нікому вони так не вдадуться.

— Вона що, йде від тебе? — зачудовано вигукнув Філіп.

Мері-Енн працювала у будинку вікарія, скільки він себе пам’ятав. Вона ніколи не забувала про Філіпів день народження і завжди надсилала йому подарунки — дрібнички, але зворушливі. Він по-справжньому прив’язався до неї.

— Так, — озвався містер Кері. — Мені здається непристойним тримати в будинку незаміжню жінку.

— Заради Бога, їй, мабуть, за сорок.

— Так, думаю, що не менше. Останнім часом від неї самий клопіт, схоже, вона забагато на себе бере. Мені здалося, що це гарна можливість розрахуватися з нею.

— Так, навряд чи скоро знову випаде така нагода, — погодився Філіп.

Він витягнув цигарку, але дядько не дозволив її підпалити.

— Не пали до похорону, — м’яко сказав він.

— Гаразд, — відповів племінник.

— Було б украй неввічливо палити в будинку, поки твоя бідолашна тітка Луїза лежить нагорі.

Джозайя Ґрейвс, церковний староста і керівник банку, після похорону завітав на обід до вікарія. Віконниці розчахнули, і Філіп мимохіть відчув дивне полегшення. Присутність у будинку покійниці пригнічувала його: за життя бідолашна жінка була втіленням добра та лагідності, а тепер, лежачи нагорі, така холодна й заклякла, вона наче випромінювала якусь злісну атмосферу. Ця думка жахала Філіпа.

На кілька хвилин він залишився в їдальні наодинці зі старостою.

— Сподіваюся, тобі вдасться залишитися на деякий час із дядьком, — сказав чоловік. — Не думаю, що зараз йому варто залишатися самому.

— Я нічого не планував, — відповів Філіп. — Якщо він захоче, я залюбки залишуся.

За обідом староста, бажаючи розважити невтішного вдівця, розповів про нещодавню пожежу, яка частково зруйнувала каплицю методистів.

— Я чув, що вона не була застрахована, — усміхаючись, повідомив Джозая.

— Це нічого не змінить, — заперечив вікарій. — Вони знайдуть потрібні для реставрації кошти. Сектанти завжди радо прощаються з грошима.

— Я бачив, що Голден надіслав вінок.

Голден був нонконформістським священиком. Пам’ятаючи про розіп’ятого заради них обох Христа, містер Кері кивав йому на вулиці, але ніколи й словом не перекинувся.

— Мені це здається нахабством, — погодився він. — Ми отримали сорок один вінок. Ваш був прекрасним. Нам із Філіпом він страшенно сподобався.

— Не варто дякувати, — скромно зрадів банкір.

Він задоволено зауважив, що його вінок був більшим за інші. І виглядав просто чудово. Потім чоловіки взялися обговорювати тих, хто прийшов на похорон. Крамниці спеціально зачинили, і церковний староста витягнув із кишені надруковане оголошення: «Заклад відчиниться о першій годині, після похорону місіс Кері».

— Це була моя ідея, — нагадав він.

— Мені здається дуже люб’язним із їхнього боку рішення зачинитися, — озвався вікарій. — Бідолашна Луїза оцінила б це.

Філіп їв свій обід. Мері-Енн шанувала цей день, як неділю, і приготувала смажену курку та аґрусовий пиріг.

— Чи правильно я здогадуюся, що ви ще нічого не вирішили з пам’ятником? — кинув церковний староста.

— Вирішив. Думаю, це буде простий кам’яний хрест. Луїза завжди була проти зайвих пишнот.

— Гадаю, нічого кращого за хрест неможливо придумати. А як вам такий напис: «У Царстві Христовому, де значно краще»?

Вікарій стиснув губи. Цей Бісмарк так і хоче все вирішувати самостійно. Пропозиція священику не сподобалася, здавалося, наче ця фраза кидає на нього тінь.

— Не думаю, що напишу так. Мені більше до вподоби: «Бог дав, Бог узяв».

— Справді? Мені вона завжди здавалася дещо байдужою.

Вікарій відповів трохи в’їдливо, а містер Ґрейвс озвався, як здалося вдівцю,