Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

У неї завжди така манера говорити. Про родимку я також не запитав.

— Виходить, ви народилися в Маньчжурії?

Вона знову похитала головою.

— Народилась я в Йокогамі, а в трирічному віці батьки забрали мене із собою в Маньчжурію. Батько вчителював у ветеринарному училищі. У Сіньцзіні вирішили заснувати зоопарк, і коли надійшло прохання прислати з Японії когось на посаду головного ветлікаря, батько сам зголосився туди їхати. Мати не хотіла покидати влаштоване життя на батьківщині й вирушати на край світу, але він наполіг на своєму. Можливо, батько хотів випробувати себе в більшій справі, ніж дозволяло життя в Японії. Я була ще маленькою, і де жити — в Японії чи Маньчжурії, — мені було все одно. Мені подобалося жити в зоопарку. Батько завжди приносив із собою суміш тваринячих запахів, щодня трохи іншу. Так по-різному пахнуть парфуми залежно від того, з чого вони складаються. Коли батько приходив додому, я вилізала до нього на коліна й вдихала цей запах.

А коли становище на фронті погіршилось і навколо запанував неспокій, батько вирішив відправити нас з матір'ю назад в Японію. Разом з іншими людьми ми поїхали поїздом із Сіньцзіня в Корею і потім пересіли там на спеціально приготовлений пароплав. Батько залишився сам. Востаннє я бачила його в Сіньцзіні, на станції: він на прощання махав нам рукою. Висунувши голову з вікна, я довго дивилася, як поступово його постать ставала щораз меншою, аж поки не зникла в людському натовпі на платформі. Що сталося з ним потім — ніхто не знає. Напевне, його схопили радянські війська, що вторглися в Маньчжурію, і відправили до Сибіру, де він разом з багатьма іншими вмер на примусових роботах. Його кістки, гадаю, лежать у холодному, самотньому клаптику землі без жодного надгробка.

Я досі добре пам'ятаю кожен закуток сіньцзінського зоопарку. Усе можу пригадати — кожну доріжку й кожну тварину. Ми жили в службовому приміщенні на території зоопарку, і всі його працівники знали мене й дозволяли ходити, куди мені заманеться. Навіть у вихідні дні.

Мускат заплющила очі, відтворюючи в пам'яті цю картину. Я мовчки чекав продовження її розповіді.

— І все-таки я чомусь не впевнена, що зоопарк справді був таким, яким я його пам'ятаю. Як би це сказати?.. Іноді здається, що все це надто виразне. І чим довше я про це думаю, тим більше сумніваюся в цій виразності: наскільки це правда, а наскільки — плід моєї уяви? Враження таке, ніби я потрапила в лабіринт. З вами таке буває?

Ні, зі мною такого не бувало.

— А зараз у Сіньцзіні є зоопарк?

— Не знаю, — сказала Мускат, доторкнувшись пальцем до сережки. — Я чула, що після війни зоопарк зовсім закрили, а що з ним зараз — не здогадуюсь.

Тривалий час Мускат Акасака залишалася моєю єдиною у світі співрозмовницею. Ми зустрічалися один-два рази на тиждень, сідали в ресторані за столик одне навпроти одного й розмовляли. Після кількох таких зустрічей я виявив, що Мускат — досвідчена слухачка. Вона вміла успішно вести розмову — швидко схоплювала, про що йшлося, вставляла доречні репліки й запитання.

Щоб не псувати їй настрою, я старався приходити на зустріч з нею охайно одягненим. Надягав свіжу, щойно з пральні, сорочку, підбирав відповідного кольору краватку, чистив взуття до блиску. Побачивши мене, вона поглядом кухаря, що вибирає овочі, з голови до ніг оглядала мій одяг. Якщо їй не подобалась якась дрібниця, навіть найменша, вона негайно вела мене в бутик й купувала потрібну річ, а коли була змога, то відразу змушувала мене переодягнутися в нове. У своєму ставленні до одягу вона була непоступлива — визнавала тільки досконалість.

Завдяки цьому моя шафа непомітно заповнювалася одягом. Нові костюми, піджаки й сорочки потроху, але впевнено відвоювали собі територію, яку раніше займав одяг Куміко. Коли в шафі стало тісно, я поскладав її речі в картонну коробку разом із засобами проти молі й прибрав в інше місце. "Якщо вона повернеться, то не зрозуміє, що, власне, сталося після того, як вона пішла з дому", — подумав я.

Я довго, потроху, розповідав Мускат про Куміко, про те, що її треба рятувати й повернути сюди. Підперши щоку рукою, вона якийсь час дивилася на мене.

— Так звідки ж ви збираєтеся визволяти Куміко-сан? Цікаво, як це місце називається?

Я спробував знайти в навколишньому просторі потрібні слова, та дарма — їх ніде не було: ні в повітрі, ні під землею.

— Воно десь далеко, — відповів я.

Мускат усміхнулася.

— Усе це трохи схоже на "Чарівну флейту" Моцарта. Там принцесу, ув'язнену в далекому замку, рятують за допомогою чарівної флейти й дзвіночків. Мені страшно подобається ця опера. Я її стільки разів слухала! Навіть слова з лібрето добре пам'ятаю: "Відомий всім я птахолов…" А ви її слухали?

Я похитав головою. Мовляв, не довелося.

— В опері принца й птахолова ведуть до замку три хлопчики, що пливуть на хмарі. Та насправді це — боротьба царства дня і царство ночі. Царство ночі намагається забрати принцесу в царство дня. Однак головні персонажі опери перестають розуміти, де правда — кого тримають в ув'язненні, а кого ні. Ясна річ, наприкінці принц сходиться з принцесою, Папагено з Папагеною, а лиходії провалюються в пекло.

Мускат провела пальцем по оправі окулярів.

— Однак зараз ви не маєте ні птахолова, ні чарівної флейти, ні дзвіночків.

— У мене є колодязь, — сказав я.

— Якщо ви зможете дістати його… — Мускат привітно усміхнулася, наче розгорнула переді мною шикарний носовичок, — …цей ваш колодязь. Але ж усе має свою ціну.

Коли я втомлювався розповідати про себе або не знаходив потрібних слів, Мускат, даючи мені перепочити, розказувала про своє дитинство, але її історії виявлялися набагато довшими й заплутанішими від моїх. Крім того, вона не дотримувалася певного порядку — залежно від настрою, перестрибувала з одного на інше, без жодних пояснень змінювала послідовність подій у часі або раптом виводила на сцену важливого персонажа, про якого я раніше нічого не чув. Щоб збагнути, до якого періоду її життя відноситься той чи інший епізод, доводилося щосили напружувати мозок, але й це не завжди допомагало. Вона розповідала про те, що бачила на власні очі, і водночас про те, свідком чого ніколи не була.

Солдати повбивали леопардів, повбивали вовків і ведмедів. Найбільше часу забрав розстріл двох здоровенних ведмедів. Навіть продірявлені кількома десятками куль з гвинтівок, ведмеді люто кидалися на залізне пруття клітки, шкірили зуби й ричали, бризкаючи слиною. На відміну від звірів з родини котів, що загалом примирилися з долею (принаймні так здавалося збоку), вони ніяк не могли зрозуміти того, що їх убивають. Можливо, тому розставання з тимчасовим станом, що називається життям, забрало надто багато часу. Коли нарешті солдати добили ведмедів, то падали з ніг від утоми. Лейтенант поставив пістолет на запобіжник і витер картузом піт, що скочувався по чолу. Серед глибокої тиші дехто з солдатів з досади голосно плював на землю. Під їхніми ногами валялися гільзи, схожі на недокурки. У солдатських вухах усе ще відлунювали постріли. Молодий солдат, якого через сімнадцять місяців заб'є до смерті на шахті під Іркутськом радянський наглядач, глибоко дихав, відвертаючись від ведмежих трупів, і з усієї сили стримував блювоту, що підкочувалася до горла.

Слонів вони все-таки не вбили. Бо побачивши їх на власні очі, зрозуміли, що вони надто великі. Перед слонами гвинтівки в солдатських руках здавалися маленькими іграшками. Після коротких роздумів лейтенант вирішив їх не чіпати. Дізнавшись про це, солдати полегшено зітхнули. Як не дивно — а може, й ні, — усі подумали: у бою людину вбити легше, ніж звіра в клітці. Навіть якщо, можливо, сам станеш убитим.

Щойно вбитих звірів робітники зоопарку витягли з кліток, завантажили на візки й відвезли в порожній склад. Там тварин, різного виду і розмірів, поскидали на підлогу. Простеживши за цією роботою, лейтенант зайшов у контору директора зоопарку й попросив підписати потрібні документи. Після того, вишикувавшись у колону, солдати покинули зоопарк, сповнюючи повітря залізним брязкотом так само, як тоді, коли йшли сюди. Робітники-китайці змили водою з шлангів чорні плями крові на підлозі кліток, зішкребли щітками зі стін подекуди прилиплі шматки м'яса. Упоравшись із цим, вони подалися до ветеринара із синьою плямою на щоці питати, що він збирається робити з мертвими звірами. Той не знав, що відповісти. За звичайних обставин, коли вмирала тварина, він звертався до спеціальної служби. Однак тепер, коли кровопролитні бої наближалися до столиці, ветеринар не сподівався, що за одним телефонним дзвінком хтось приїде й забере трупи. Літо було в розпалі, й навколо чорними роями вже літали мухи. Найкраще було б викопати яму й поховати в ній звірів, але зараз з такою великою ямою наявна кількість робітників не могла дати ради.

Тоді робітники сказали ветеринарові:

— Докторе, якщо ви віддасте нам убитих звірів, ми самі все зробимо. Вивеземо на візках за місто й розумно розпорядимося. Нам друзі допоможуть. Клопоту вам не завдамо. Але за це нам хотілося б дістати шкури й м'ясо. Особливо ведмеже м'ясо. З ведмедів і тигрів роблять ліки, а тому за них добре платять. Тепер уже пізно казати, але солдатам треба було цілитися тільки в голови. Тоді й шкури мали б порядну ціну. Та хіба ж так, по-дилетантському, годиться стріляти? Якби від самого початку нам доручили — ми впоралися б набагато краще.

Кінець кінцем, ветеринар пішов на таку угоду. Нічого іншого не залишалося. Що й казати, це їхня країна.

Невдовзі в зоопарку з'явилося з десяток китайців з порожніми візками. Убитих тварин вони виволікали зі складу, вантажили й прив'язували, накриваючи очеретяними матами. Усе це вони робили мовчки, з незмінним виразом обличчя. Скінчивши завантаження, китайці потягли кудись свої старі візки, які під вагою різко скрипіли, немов астматик. Ось так того спекотного серпневого дня закінчилася розправа — за словами китайців, вкрай невміла — над тваринами. Залишилося тільки кілька чисто прибраних порожніх кліток. Збуджені мавпи все ще викрикували свої незрозумілі слова. Несамовито метушилися в тісній клітці борсуки. Птахи відчайдушно лопотіли крильми, розкидаючи навколо пір'я. Безперестанку сюрчали цикади.

Коли після розстрілу солдати повернулися до свого штабу, а останніх два робітники-китайці зникли десь разом з візком, завантаженим трупами звірів, зоопарк спустів, наче дім, з якого вивезли меблі.