Робер Мерль - Чоловіки під охороною

Після слів «невеличкі тривоги» Гребел засміявся, мовби все було само собою зрозуміло, а я подумки запитав себе, про які тривоги йдеться й чому він говорить про них так, наче за ними не стоїть нічого серйозного. Невже «тривога» для С — буденне явище? А може, Гребел перебуває в напівпригніченому стані, до якого вже звик? Я дивуюсь, бо завжди вважав Гребела куди життєрадіснішим і динамічнішим, ніж будь-кого з С, які працюють з нами в лабораторії.

Пересвідчившись, що всі троє собак почувають себе добре, я покидаю Гребела й іду до кабінету, щоб знову викликати Берідж. Але мені не доводиться це робити: вона вже сидить тут і не без хвилювання дивиться на мене.

— Ви розгнівалися на мене, докторе?

— За те, що ви приховали від мене кінцеву мету організації «ми»?

— Ні. За оті нісенітниці, яких я вам наговорила.

— Які саме?

— Всі.

— Я не можу сказати, що ви надто берегли мої нерви.

— Бачте, ви самі визнаєте, що ви збудливий!

— Еге ж. Можете занести до свого списку ще й цю мою ваду.

— Даруйте, докторе. Я не звикла постійно бути такою колючою.

Берідж сідає по другий бік мого письмового столу, відкидає назад волосся кольору червоного дерева й, погойдуючи сережками на тлі молочно-білої шиї, каже:

— Знаєте, важко жити так близько й водночас триматися так далеко… — Вона не закінчує фрази.

— Так жити не дуже зручно й для мене.

Берідж випростує спину, і, в її голубих очах зблискує тривожний вогник.

— Вам живеться зовсім інакше! Іноді вам перепадають утіхи! Наприклад, у лісовій хатині.

— Хто вам сказав?

— Ви це підтверджуєте? — питає Берідж, і зіниці в неї розширюються.

— Так.

— Мені сказала Ріта. Але тільки як здогад. «У мене таке враження, — заявила Ріта, — що наш жеребчик провів у хатині дуже неспокійну ніч».

— Дякую за порівняння з жеребчиком. А особливо за пестливу форму цього слова. Ви просто майстер ранити цитатами.

— То ви підтверджуєте, що провели неспокійну ніч?

— І за пастку дякую, яку ви наставили мені. Я прийняв ваші докори сумління за чисту монету.

— Одне слово, докторе, — каже Берідж свистючим голосом, — ви чоловік усіх жінок…

— Неправда, — заперечую я. — Я не донжуан. Я ніколи не зраджував свою Елін…

А що сказати це саме щодо Аніти я не можу, то замовкаю. Берідж одразу ж відчуває недомовку, я читаю це в її сердитих очах. І раптом усвідомлюю, що роблю: я виправдовуюсь за поведінку в своєму приватному житті перед жінкою, яка мені ні наречена, ні дружина! Я знов дозволив їй орудувати собою. Берідж знехтувала мої звинувачення й висунула проти мене свої, примусивши мене захищатися. Я розчаровано підводжуся, відвертаюсь від неї і дивлюсь у вікно.

Там нема нічого втішного. Бараки, огорожа з колючого дроту, сторожова вишка, а між бараками — колись зелений моріжок, що його сніг, а потім тривалі дощі й людські ноги перетворили на розгрузлу дорогу. Сизе небо, низькі хмари, вологе повітря. Таке враження, наче ми живемо в сірій ваті.

Я знов обертаюсь до Берідж і кажу:

— Берідж, прошу вас, облишмо цю тему.

Вона обпалює мене поглядом.

— Атож, вам дуже легко це зробити! Особливо коли зважити на те, що сьогодні ввечері ви прийматимете гостю.

— Яку гостю?

— З найбільшим ротом у Сполучених Штатах!

Я аж підстрибую:

— Коли ви про це дізналися?

— Вранці.

Берідж довідалася про це раніше за мене! Від кого? Від телефоністки? Невже телефоністки знають і дати обшуків? Не думаю. Все вказує на те, що саме місіс Берроу інформує «нас» про те, що відбувається в блувіллській адміністрації.

Я дивлюсь на годинник.

— Ми розмовляємо вже п’ять хвилин, Берідж, Може, перейдімо до речей серйозних?

Після слова «серйозних» вона кліпає очима, але нічого не каже. З того, як вона дихає, як потуплює очі й зосереджується, я бачу, що Дія намагається опанувати себе. Я мовчу.

Коли вона підводить повіки, її голубі очі дивляться надто стурбовано.

— Докторе, — озивається вона трохи перегодя, — я маю розповісти вам про рішення, яке «ми» ухвалили щодо вас. Але воно вам не сподобається.

— Гаразд, я спробую взяти себе в руки.

Вона дивиться на мене з деяким сумнівом.

— У всякому разі, — каже вона, збентежено всміхаючись, — я біля вас і запам’ятаю, які ви були вражені.

— Таке погане те рішення?

— Воно не зовсім погане. Але вам буде важко згодитися з його положеннями… — Вона замовкає, а потім видимо розгублено запитує: — Починати?

— Авжеж, починайте, — нетерпеливлюсь я.

Знову помовчавши, Берідж глухим, трохи надсадним голосом каже:

— Що ж, «ми» прийняли аж дві ухвали: одну щодо вакцини, а другу щодо вашого приватного життя.

— Ви про це вже казали.

— З якої починати?

— З ухвали про вакцину.

Нарешті вона впорується із своїм збентеженням, тамує збудження й прибирає байдужного вигляду. Але її сережки все одно тремтять. Я добре відчуваю цей її майже непомітний трепет.

— Прийнято аж дві ухвали щодо вакцини, — методично, як завжди, говорить вона. — По-перше, «ми» не хочемо, щоб ви перший випробували вакцину на собі. По-друге, якщо вакцина виявиться нешкідливою, «ми» забороняємо вам прищеплювати вірус енцефаліту-шістнадцять собі.