Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Єдина причина, чому я вам про це розповідаю, це тому що я колись теж мав щось на кшталт такого.

І повірте мені, якщо є в світі річ гірша за дещицю колихливого підшкірного сала — це коли з тебе вигулькує якийсь безсердечний, безмозкий чужак. Інколи таке трапляється навіть через роки й роки після того, як ти колись вже був народився.

Не питайтеся в мене також, звідки я й це знаю, але після того, як ти зробив сто мільйонів скручувань для преса та подав заяву, щоб стати одним з отих чіпендейлівського типу сексі-танцівників — просто щоб тебе взяли працювати голим, глянсованим екзотик-танцюристом, — тебе ще запитують: «Чи страждаєте ви на епілептичні напади?»

Це питання міститься у тій анкеті, яку тобі відразу після співбесіди вручають у кабінеті медогляду. Медсестра видає тобі повну таких форм течку, і ручку, і картонний стакан з побажанням, щоби ти наповнив його сечею. А ця танцювальна фірма, це навіть не справжня компанія «Чіпендейлз», але запитайте у будь-якого тертого, виснаженого і викинутого на берег екзотик-танцюриста, в якій трупі він працював, і, щоб уникнути довгих пояснень, він скаже вам — «Чіпендейлз»[195].

Усі ми впізнаємо ті захищені авторським правом паперові білі манжети і чорні краватки-метелики.

Себто я пробувався на роботу в «Диких Рицарях». Вони не «лицарі», а саме «Рицарі», з великої літери «Р»[196]. Ці «Дикі Рицарі» — того ж самого чіпендейлівського формату високоенергійна, цілком чоловіча гастрольна трупа життєрадісних екзотик-танцюристів, які обслуговують дамську аудиторію. Так подавалося в оголошенні їхнього головного офісу на сайті «Бекпейдж»[197]. Те оголошення у секції «Робота для дорослих» вінчала шапка: «Втілюй свої фантазії».

Того пополудня посмішка на моєму обличчі в бенкетній залі аеропортового готелю «Голідей Інн» була фальшивою. Фальшивою була моя засмага. Те саме й щодо мого нібито білявого волосся. Коли у заяві на роботу я написав сто вісімдесят п’ять фунтів, це також було брехнею[198]. В графу «колір очей» я вписав колір моїх контактних лінз. На співбесіді я сказав, що хочу стати «Диким Рицарем» тому, що люблю подорожувати цікавими місцями і знайомитися з новими людьми.

Фактично ж правда полягала в тім, що я прагнув кар’єри, де щовечора сотні п’яних молодих цнотливиць, вони пхатимуть затиснуті в зубах гроші мені в труси.

Щодо свого віку я збрехав, скинувши собі три роки, і написав двадцять чотири. Кожен з моїх зубів під коронками був сяйливо-білою брехнею.

Я прибрав собі з пахвини брунатне волосся, тож агентка «Диких Рицарів» сказала, що в них мається вакансія для ще одного Містера Елеганта. Світ, розповідала вона мені, задовольняючи потреби глобальних мільярдів у чоловічому стриптизі, щомиті борознять шістнадцять різних труп «Диких Рицарів». Кожна трупа має в своєму складі пожежника, полісмена, солдата і будівельника у жовтій захисній касці. Як в отих мандрівних демонстраторів, що виступають на шкільних заходах «Знайомство з професіями». Плюс Містер Елегант, котрий робить свій вихід у розривному смокінгу і дарує троянди всім жінкам, які сидіть за столиками ближнього кола[199]. Усе це вишукано і космополітично. Незворушний Джеймс Бонд.

У трупі № 11 їхній останній Містер Елегант злиняв, нажаханий після того, як у Фербенксі одна накоксована дівчина, що святкувала день народження, смикнула його за перекручене яєчко.

От тоді-то й почав вилазити мій власний паразит.

У тій бальній залі «Голідей Інн» я мав такий вигляд, якого ніколи не бачив у дзеркалі власної ванної кімнати. Засмаглий і наолієний. Усміхнений блондин.

Тож агентка потисла мені руку й сказала:

— Чудово.

Вона сказала:

— Відтепер ви будете Містером Елегантом…

Отаке явлення мого нового безсердечного, безмозкого інакшого братика. Що таке життя, як не всього лиш намащений дитячою олією косогір.

Правда в тім, що я вирішив, що, коли докладатиму безперервних, нещадних зусиль, то зможу видаватися двадцятичотирьохрічним вічно. Щодо танцювальної частини мого іспиту на роль, то пісня «Бодірок» 3:36 такого музиканта, як Мобі, найкраще говорить про нахрапистість[200]. Можете назвати мій смак дещо «ретро», але, коли починаєш з пісні, яка подобається народу, ти вже на півдорозі до виграшу. Плюс той прокид ближче до кінця, де цей трек урізається тільки до слів, це відкриває перед тобою ідеальне віконце, щоб утнути певні акробатичні трюки.

У межі тієї рамки я втикав сальто, падав на шпагат і стрибком зі спини знову опинявся на ногах. Так от, після всієї тієї моєї засмаглості, виголеності й усміхненості та агентка, вона дала мені друкований аркуш з адресою і направленням до клініки. Медсестра подала мені стакан для сечі. А та форма ставить мені запитання:

— Чи маються у вас