Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

У відповідь звучали лиш його власні слова: леза та удари, підлий та до смерті, вони поверталися до нього відлунням із темряви. Аби довести, що погрози не були марними, Фелікс підняв тендітного чоловіка, схопив його за кістляве горло й намацав пульс — так б’ється заяче серце за мить до того, як тварині зламають хребет. Придушеним, хрипким голосом самозванець запитав:

— Хлопчику мій, тобі й досі подобається вигадувати слова? Ще змалечку ти постійно винаходив свою власну, таємну мову.

Фелікс нікому не розповідав про цю дитячу звичку, окрім батька. Тому, почувши таку заяву, він уважніше роздивився нападника. Брови чоловіка відповідали дагеротипу, якого так цуралася його родина. Очі чоловіка були зістареними копіями очей, які Фелікс бачив щоранку в дзеркалі, коли голився. Він послабив хватку на миршавій шиї.

— Як? — тільки й зумів спитати Фелікс.

Він зустрівся поглядом із сумними очима. Голос, ослаблий до шепоту, промовив:

— Так само як і ти, мій хлопчику. — Старий покірно посміхнувся. — Тайлер не повернеться, він пропав на довгі роки.

— Тайлер? — перепитав Фелікс.

— Твій поводир, — відповів цей чоловік, його батько.

Вочевидь, без нього вибратися з цього місця неможливо. І звісно, цей старий, якщо він насправді був Феліксовим батьком, після довгих пошуків мав би вже знайти вихід. Проте цю ймовірність було важко осягнути. Вона здавалася надто жаскою, щоб укластися в голові.

Фелікс згадав про сина. Про свою дитину, яка поки спала в ліжку, в себе вдома. Він подумав, як за годину життя цього хлопчика безповоротно зміниться і він стане поводирем сам собі. Ще одне хлоп’я, вимушене наново себе віднаходити. Ще один юнак, який виросте беззахисним перед похмурою, злою жінкою.

— Ти ще його побачиш, — запевнив батько. — Ось у чому лихо.

Старий слабко всміхнувся й додав:

— Може, років за двадцять. Коли твій власний син повалить тебе долі, в люті й любові, так само як я колись звалив свого батька.

Там, у цих тьмяних галереях, Феліксів батько віднайшов власного батька. Саме тут Феліксів дід зустрівся зі своїм предком. Усі вони тут: і батько, і дід, а також кістки прадідів і всіх, хто був до них. У цьому місці побували незліченні батьки й сини.

— Цей Тайлер? — спитав Фелікс. — Яку мету він переслідує?

Немов передчувши, як у синові наростає паніка, старий лагідно посміхнувся. На його блідих щоках і обличчі вже квітнули пурпурові синці.

— Ти пробачив своєму татку?

— Так, — нерішуче відповів Фелікс.

— Ти пробачив Господу?

Фелікс заперечливо захитав головою.

Тоді його батько замахнувся, описав кулаком широку дугу й ударив сина збоку по голові. Спалахнув феєрверк, іскри, що їх бачив тільки Фелікс. Він потер забите місце й проскиглив:

— Ти мені у вухо зарядив!

— Наш порятунок лежить у вмінні пробачати не лише одне одного, — напучував батько, — а й Господа.

Потім, наче вибачаючись, він додав:

— Я шукатиму з тобою. Ми шукатимемо разом.

Цієї миті Феліксу згадалися його саморобні слова: саркофагований… кривухатися… гробницяльний… мезезомеричний… міазмори… многовонний… демонтичність… гливральний… бумбатонний чи бімбатонний. Він запалив іще одну сторінку зі щоденника, намагаючись роздивитися перше слово до того, як згасне світло. Шукаючи сліди, які б вивели його назад, Фелікс почув, як батько гукнув йому:

— Нумо не поспішати звідси вибиратися, — виголосив старий. — Ходімо глибше.

Його слова бриніли в кам’яних тунелях:

— Ходімо, знайдемо якусь варту пригоду перед тим, як вийти до світла й повітря, які ми вже встигли пізнати й полюбити.

Старий розвернувся й пішов геть, вглиб лабіринту, вгрузаючись тілом у темряву. Наосліп вирушаючи в щільну невідомість. Фелікс вагався лише мить, а тоді також розвернувся й пішов слідом за батьком.

Не питайте, звідки я це знаю, але наступного разу, коли подумки будете бідкатися про те, що ви такий товстий, існують куди гірші варіанти, як ви могли б виглядати. Уявіть собі картину, коли в тренажерному залі, рахуючи скручування або підйоми ніг у висі, ви намагаєтесь зробити собі пласкішими м’язи черевного преса, просто пам’ятайе, що деякі люди мають цілого родича, який росте з того місця на їхньому тілі. З тієї м’ясистої, колихливої місцини попід грудною клітиною — там, де у вас усього лише «вареничок», — ті, інші, люди мають ручки й ніжки, більша частина того кревного родича звисає їм через пояс.

Лікарі називають таких епігастральними паразитами.

Деякі лікарі називають подібного додаткового особня гетероадельфом[194] — от такий химерний термін, що означає «незвичайний родич». Він означає того, хто мусив би стати вашим братом або сестрою, але йому випало народитися з головою у вашому череві. Той додатковий особень, він народжується без мозку. Без серця. Він просто паразит, а ви його носій.

Такого й навмисно важко вигадати.

І, послухайте-но, будь ласка. Якщо я вам про це розповідаю, а у