Джон Гришем - Острів Каміно

1950-х років. Вони одразу потоваришували, а за кілька років після смерті Гемінґвея, у 1966 році, Готчнер опублікував свою відому книгу «Татко Гемінґвей».

Морт, звісно, перервав його розповідь своїм коментарем:

— Я знайомий із Готчнером — він ніби досі живий. Мабуть, скоро вже стукне сто років.

— Давай задля простоти вважатимемо, що ти знайомий з усіма, з ким лише можна, Морте,— відгукнувся Брюс.

Із подальшої частини Брюсової історії з’ясувалося, що Гемінґвей спершу не бажав зустрічатися з Готчнером, який волів узяти в нього інтерв’ю, проте той був украй наполегливим, і зрештою вони зустрілися в барі неподалік від будинку Ернеста. У телефонній розмові Гемінґвей сказав, що той бар славиться своїм дайкірі. Гемінґвей, як і зазвичай, запізнювався, і Готчнер вирішив, поки чекає, замовити цей напій. Він виявився дуже смачним і досить міцним, а оскільки Готчнер випивав зазвичай небагато, то потягував свою порцію цілу годину. У барі було жарко й задушливо, тому він замовив другу порцію, а коли випив половину її, то помітив, що в нього вже двоїться в очах. Коли Гемінґвей нарешті прибув, його вітали як справжню знаменитість: вочевидь, він був там завсідником. Потиснувши один одному руки, вони знайшли собі столик, і Ернест замовив дайкірі. Готчнер потихеньку відпивав принесений коктейль, а Ернест осушив свою порцію залпом, а потім замовив ще одну — а коли на третій помітив, що його новий почарківець чогось не п’є, то кинув йому виклик, заявивши, що якщо той хоче спілкуватися з самим Ернестом Гемінґвеєм, то має принаймні навчитися пити по-чоловічому. Готчнер виклик прийняв, став пити нарівні, і незабаром у нього перед очима все попливло й закрутилося. Бачачи його відчайдушні, але марні спроби сидіти прямо, Ернест збайдужів до спілкування і, замовивши нову порцію дайкірі, взявся грати в доміно з місцевими жителями. Якоїсь миті— Готчнер уже втратив будь-яке уявлення про час — Ернест підвівся й сказав, що пора вечеряти. Готчнер, який мав іти слідом за ним, дорогою до виходу поцікавився в бармена:

— А скільки дайкірі ми випили?

Бармен подумав секунду й відповів англійською:

— Ви чотири, а татко Гем — сім.

— Ви випили сім дайкірі?— перепитав Готчнер у Ернеста, не повіривши своїм вухам.

Той розсміявся, і місцеві теж:

— Сім — то дурниця, друже. Тутешній рекорд — шістнадцять, і встановив його, звісно, я. А потім пішки дістався додому.

Мерсер почувалася так, ніби допивала шістнадцятий.

— Я пам’ятаю, що читав «Татка», коли працював в експедиції видавництва «Рендом-Хауз»,— вставив Морт. Наївшись тако, він знов запалив сигару.— А в тебе є перше видання «Татка», Брюсе?

— Навіть два: одне у відмінному стані, інше — в такому собі. Нині їх рідко де зустрінеш.

— А були за останній час якісь цікаві поповнення вашої колекції?— поцікавилась Фібі.

«Крім украдених із Принстона рукописів Фіцджеральда», — подумала Мерсер, але ні за що такого не бовкнула б, хай там якою п’яною була. Її повіки наливалися свинцем.

— Та ніби ні,— відповів Брюс.— От нещодавно придбав екземпляр «Засудженого» Джеймса Лі Берка.

Щоб останнє слово залишилося за ним, Морт — а за всю історію нью-йоркського видавничого бізнесу не було, певно, нікого, хто обійшов би його за кількістю історій із випивкою, які він спостерігав особисто чи знав з надійних джерел,— взявся довго й красномовно розповідати про бійку, яка розпалилася в його квартирі о другій годині ночі, коли Норман Мейлер, побачивши, що скінчився ром, став кидати порожніми пляшками в Джорджа Плімптона. Історія була настільки дивовижна, що в неї важко було повірити,— а Морт був досвідченим оповідачем, яких іще пошукати.

Мерсер піймала себе на тому, що починає клювати носом. Останнім звуком, який вона запам’ятала, було дзижчання блендера, який збивав нову порцію коктейлю.

VIII

Мерсер прокинулася в незнайомому ліжку в круглій кімнаті й кілька секунд боялася поворухнутися, бо будь-який рух відгукувався болем у голові. Очі запекли, тому вона їх заплющила. У роті й горлі геть пересохло, а бурчання в животі попереджало, що далі може стати ще гірше. Ну що ж, це похмілля. Таке з нею вже траплялося, і від цього не помреш — прожити майбутній день буде непросто, але що тепер поробиш? Ніхто не змушував її пити так багато. За все треба платити. Як каже давнє університетське прислів’я: «Щоб бути дурнем, треба мати міцне здоров’я».

На ліжку був високий м’який матрац із кількома шарами вишуканої білизни, і Мерсер почувалася так, ніби лежить на хмарі. Тут явно відчувалася рука Ноель. Коли на Мерсер несподівано звалилися гроші, вона не втрималася й купила красиву спідню білизну, і думка про те, що зараз ця білизна була на ній, трохи полегшувала жахливу мить. Мерсер сподівалася, що Брюс оцінив цей нюанс. Вона знову розплющила очі, кілька разів моргнула і, зумівши сфокусувати погляд, побачила, що її шорти й блузка були акуратно складені на сусідньому стільці— у такий спосіб Брюс, вочевидь, прагнув запевнити її, що роздягання було цивілізованим, без жодних пристрасних зривань одягу на півдорозі до ліжка. Знову заплющивши очі, вона глибше поринула в простирадла.

У пам’яті лишилися затухаючі звуки блендера, а далі — нічого.