Артур Конан Дойль - Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

Містер Нейл Ґібсон іще не повернувся з міста, але в будинку ми зустріли знервованого містера Бейтса, який заходив до нас уранці. Лиховісно посміхаючись, він показав нам величезний ряд револьверів усіх розмірів і зразків, які його хазяїн зібрав протягом свого сповненого пригод життя.

— Містер Ґібсон має багато ворогів, що цілком природно, якщо зважити на його натуру й методи, — сказав він. — Спить він із зарядженим револьвером у шухляді біля ліжка. Це жорстока людина, ми всі його боїмося. Я певен, що бідолашна леді теж не була винятком.

— Чи бачили ви коли-небудь, щоб він жорстоко поводився з нею?

— Ні, не бачив. Але на власні вуха чув, як він ображав її, не соромлячись навіть слуг, як зневажав її, що теж було жорстоко з його боку.

— Здається, в нашого мільйонера не все гаразд в особистому житті, — зауважив Холмс, коли ми прямували до станції. — Що ж, Ватсоне, подробиць у нас помітно додалося, деякі з них — нові, але мені ще далеко до висновку. Попри відверту неприязнь містера Бейтса до господаря я все-таки дізнався від нього, що містер Ґібсон, коли здійнялася тривога, достеменно був у своїй бібліотеці. Обід скінчився о пів на дев’яту, й до того часу все було спокійно. Тривогу здійняли трохи пізніше, це правда, але трагедія, безперечно, сталася саме о дев’ятій, як було зазначено в записці. Немає ніяких доказів, що містер Ґібсон, повернувшись о п’ятій годині додому, взагалі після того виходив надвір. З іншого боку, міс Данбер, як я зрозумів, визнає, що вона мала побачення з місіс Ґібсон на мості. До суду вона більш нічого не скаже, бо так порадив їй адвокат. Ми повинні спитати цю молоду леді про декілька вельми важливих речей, і я не заспокоюся, доки не побачу її. Мушу сказати, що ця справа була б для неї безнадійною, якби не одна-єдина річ.

— Яка саме, Холмсе?

— Револьвер у її шафі.

— Боже мій, Холмсе! — вигукнув я. — Це ж, мабуть, найголовніший доказ її вини!

— Ні, Ватсоне. Ще коли я тільки-но ознайомився зі справою, це видалося мені дивним; а тепер, коли я побачив усе зблизька, у мене з’явилася надія на порятунок. Треба шукати логіку. Там, де її не вистачає, можливий обман.

— Я не зовсім вас розумію.

— Усе дуже просто, Ватсоне. Уявіть на хвилину себе на місці жінки, що, спокійно обміркувавши все заздалегідь, має намір позбутися суперниці. Ви все обдумали. Написали записку. Жертва з’явилася. Зброя у ваших руках. Злочин скоєно. Все зроблено просто-таки майстерно. Скажіть мені: навіщо вам було б, учинивши все так продумано, знехтувати досвідом злочинців? Хіба ви забули б кинути зброю в ставок, щоб заховати її там навіки, і натомість принесли її додому й поклали у власну шафу — туди, де її найлегше відшукати? Навряд чи ваші друзі мають вас за злочинця, Ватсоне, але я все-таки не можу уявити собі, щоб ви вчинили отак по-дурному.

— У момент збудження...

— Ні, ні, Ватсоне, такого я навіть не припускатиму. Якщо злочин обмірковано заздалегідь, то було обдумано й те, як заховати кінці. Як на мене, це просто непорозуміння.

— Але ж тут потрібно дуже багато чого пояснити!

— Гаразд, спробуймо це пояснити. Варто вам лише змінити точку зору, як саме те, що здавалося доказом вини, стане ключем до розгадки. Наприклад, револьвер. Міс Данбер твердить, що нічого про нього не знає. За нашою новою теорією, цього разу вона каже правду. Виходить, хтось підкинув його у її шафу. Хто ж це був? Хтось такий, що хотів, аби її було звинувачено. Чи не ця особа — справжній злочинець? Як бачите, наші розшуки відразу стали набагато пліднішими.

Ми мусили провести ніч у Вінчестері, бо справу з перепустками ще не було залагоджено; але другого дня вранці, в товаристві містера Джойса Камінґса, адвоката, що мав захищати молоду леді, ми вже були в її камері. З усього, що я про неї чув, я сподівався побачити красуню, але ніколи не забуду того враження, яке міс Данбер справила на мене. Не було нічого дивного, що славетний мільйонер потрапив під її вплив, бо знайшов у ній щось сильніше від себе, здатне вести за собою. До того ж, поглянувши на її вольове, ясне й водночас ніжне обличчя, я відчув: коли вона й здатна була піти на відчайдушний вчинок, то все одно вроджена шляхетність могла спрямовувати її лише на шлях добра. Це була висока брюнетка гордовитої, величної постави; її темні очі дивилися зворушливо й безпорадно, мов у звірятка, що потрапило в пастку й не знає, як звідти вибратись. Але тепер, коли вона відчула підтримку мого друга, її бліді щоки порожевіли, а в очах зблиснули вогники надії.

— Напевно, містер Нейл Ґібсон уже дещо розповів вам про наші стосунки? — запитала вона низьким, схвильованим голосом.

— Так, — відповів Холмс, — але вам не варто вдаватись у гіркі спогади. Побачивши вас, я ладен повірити свідченням містера Ґібсона і про ваш вплив на нього, і про ваші стосунки. Але чому ви не сказали про все це на суді?

— Мені здавалося малоймовірним, щоб таке звинувачення можна було довести. Я думала, що коли зачекаю, то все це з’ясується без втручання суду в таємниці життя цієї родини. Тільки тепер я зрозуміла, що справа ця чимдалі заплутується.

— Люба моя леді! — вигукнув Холмс. — Благаю вас, не плекайте марних надій. Містер Камінґс може підтвердити, що зараз усі карти грають проти вас, і ми зробимо все можливе, щоб виграти цю гру. Було б жорстокою облудою вдавати, що вам не загрожує велика небезпека. Допоможіть мені, чим тільки можете, щоб я знав правду.

— Я нічого від вас не приховуватиму.

— Тоді розкажіть нам про ваші справжні стосунки з дружиною містера Ґібсона.

— Вона ненавиділа мене, містере Холмсе. Ненавиділа з усією пристрастю своєї тропічної натури. Вона була жінкою, яка нічого не робить наполовину, і міра її кохання до чоловіка була мірою ненависті до мене. Природно, що вона не розуміла наших стосунків. Я не бажала їй нічого лихого, але вона кохала так палко й безтямно, що навряд чи могла уявити собі, що єдиним моїм бажанням, яке тримало мене під цим дахом, було бажання творити добро. Тепер я бачу, як я помилялася. Ніхто не може осуджувати мене за те, що