Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

їхніх взаєминах. Розчулена Кетрін сприймала все навколо особливо гостро, і, коли вони спинилися біля річки, вона знову заплакала. А потім заговорила про свої перечування, про страх утратити Деміена. Сказала, якщо з ним щось станеться, вона цього не переживе.

— Ти не втратиш його, Кеті, — лагідно заспокоював її Торн. — Життя не може бути таким жорстоким.

Він давно вже не називав дружину Кеті, і це пестливе ім’я одразу нагадало про ту відстань, що запала між ними останніми місяцями. Вони сіли на траву під величезним дубом, і голос Кетрін знизився мало не до шепоту.

— Я так боюся… — сказала вона.

— Тобі зовсім нема чого боятися.

Біля руки Кетрін повз великий хрущ, і вона мовчки дивилась, як він пробирається між бадилинками.

— Чого ти боїшся, Кетрін?

— Усього боюся…

Торн дивився на дружину, чекаючи, що вона скаже далі.

— Боюся доброго, бо воно мине… Боюся поганого, бо я така слабка… Мене страшать твої успіхи і твої невдачі. І те, що я зовсім до них не причетна… Я боюся, що ти станеш президентом, Джеремі, і тобі доведеться терпіти дружину, яка тебе не гідна…

— У тебе все виходить чудово, — спробував запевнити її Торн.

— Але мені все воно не до вподоби!

Зізнання було на диво просте, і воно враз наче заспокоїло їх обох і дещо прояснило.

— Тобі прикро це чути? — спитала Кетрін.

— Трохи, — відказав Торн.

— А знаєш, чого я найдужче хочу? — спитала вона.

Він похитав головою.

— Я хочу, щоб ми повернулися додому…

Торн ліг горілиць і втупив очі в зелене гілля дуба.

— Це моє найбільше бажання, Джеремі. Вернутися туди, де ми будемо в безпеці. Туди, де обоє народилися…

Запала довга мовчанка. Кетрін лягла поряд, і Торн обняв її.

— Хоча й зараз, отут, мені безпечно, — прошепотіла вона. — У твоїх обіймах…

— Та певне ж.

Кетрін заплющила очі і мрійливо усміхнулася.

— Це ж ми в Нью-Джерсі, правда? — так само пошепки промовила вона. — А отам за пагорбом — чи то не наша невеличка ферма? Та, де ми господарюємо, а?

— То дуже високий пагорб, Кеті.

— Я знаю. Знаю, що нам ніколи його не перейти.

Знявся легенький вітрець і заворушив листя в них над головами. Джеремі й Кетрін дивились одне на одного й бачили, як мерехтять у них на обличчях сонячні блищики.

— Може, Деміен здужає, — тихо сказав Торн. — Виросте й стане вдатним фермером.

— Навряд. Він весь удався в тебе.

Торн промовчав.

— Я правду кажу, — провадила Кетрін. — Часом мені здається, ніби я й не його мати.

Торн звівся на лікті й поглянув на її посмутніле обличчя.

— Чому тобі так здається? — запитав він.

Вона знизала плечима, не знаючи, як йому пояснити.

— Ну… він такий самостійний. Схоже на те, що йому взагалі ніхто не потрібен.

— Та ні, це тільки видимість.

— Він не тягнеться до мене так, як дитина звичайно тягнеться до матері… А ти любив свою матір?

— Так.

— А дружину любиш?

Очі їхні зустрілись, і Торн погладив її по щоці. Кетрін поцілувала його руку.

— Я не хочу їхати звідси, — прошепотіла вона. — Хочу лежати отак усе життя…

— А знаєш, Кеті, — пошепки сказав Торн по довгій паузі, — коли я вперше тебе побачив, то зразу ж подумав, що ти найгарніша жінка у світі…

Вона вдячно усміхнулася.

— Я й досі так думаю, Кеті, — прошепотів він. — І досі…

— Я кохаю тебе, — ледь чутно мовила Кетрін.

— І я тебе кохаю над усе, — так само тихо відповів Джеремі.

Кетрін прикусила губу, в очах у неї заблищали сльози.

— І не будемо більше ні про що говорити, — прошепотіла вона. — Я хочу пам’ятати тільки оці твої слова…

Вона заплющила очі, а коли знову розплющила їх, навколо вже посутеніло.

Вони повернулися до Пірфорда пізно. Усі в будинку вже спали. Джеремі й Кетрін розпалили вогонь у каміні, налили собі вина й сіли поряд на м’яку шкіряну канапу.

— А що ми робитимем у Білому домі? — спитала Кетрін.

— О, до нього ще так далеко…

— А кохатися там буде можна?

— Чом же ні.

— Чи не буде це гидко в Лінкольновій спальні?

— Гидко?

— Що ми такі ниці.

— У Лінкольновій спальні, кажеш?

— Еге ж, просто на його ліжку!

— Ну, я сподіваюся, він посунеться.

— А захоче, то й приєднається до нас.

Торн засміявся і пригорнув дружину до себе.

— А ще доведеться нам звикнути до туристів, — не вгавала Кетрін. — Їх же водять до тієї спальні тричі на день.

— Замкнемо двері.

— Ні, так не годиться… О, ми братимемо з них додаткову плату!

Торн знову засміявся, потішений її гарним настроєм.

— Погляньте сюди, — й далі пустувала Кетрін. — Ви бачите, як президент врізає свою дружину!

— Кеті!..

— Кеті та Джері бавляться в ліжечку. Старий Лінкольн перевертається в домовині.

— Що це на тебе напало? — спитав Торн, намагаючись угамувати дружину.

— Ти!

Кетрін дзвінко засміялася, і Торн приєднався до неї. І весь минулий день, і цей вечір були саме такі, про які вони завжди мріяли.

Наступний день також почався чудово. На дев’яту годину ранку Торн уже зібрався їхати до собору й весело спустився до вітальні.

— Кеті! — гукнув він.

— Я ще не готова! — озвавсь її голос із ванної.

— Ми спізнимося.

— Напевне.

— На нас чекатимуть, отож поквапся.

— Стараюсь як можу.

— Деміена вже одягли?

— Сподіваюся, що так.

— Нам не можна спізнюватись.

— Попроси місіс Гортон приготувати грінки.

— Я не хочу снідати.

— А я хочу.

— То поквапся, будь ласка.

Гортон уже підігнав лімузин до під’їзду. Торн вийшов на ганок і жестом попрохав його ще трохи зачекати, а тоді швидко повернувся в дім.

За кілька хвилин Кетрін вийшла зі своєї кімнати, зав’язуючи поясок на ошатній білій сукні, й рушила до дитячої, гукаючи:

— Ходімо, Деміене! Всі вже готові!

У кімнаті хлопчика не було. Кетрін побула хлюпіт води у ванній, швидко пройшла туди й аж скрикнула від обурення: Деміен усе ще сидів у ванні, і місіс Бейлок спокійнісінько купала його.

— Місіс Бейлок, — сердито сказала Кетрін, — я ж просила вас, щоб хлопчик був одягнений не пізніш як…

— Якщо ви не проти, мем, то я гадаю, що йому краще буде погуляти в парку.

— Я казала вам, що ми збираємося взяти його з собою до церкви!

— Церква — то зовсім не місце для малої дитини, та ще й такого погідного дня.

Жінка всміхалася. Вона вочевидь не розуміла, що з нею не жартують.

— Ви вже даруйте, — Кетрін намагалася говорити спокійно, — але нам дуже важливо бути в церкві вчасно.

— Хлопчик ще замалий для церкви. Він буде