Жан-Поль Сартр - Шляхи свободи. Відстрочення

— Дякую, — сказала вона. — Дякую за нього. За нас усіх дякую. Ви хоробра жінка, пані Таєр.

І простягла їй руку.

— А тепер, — сказала вона, — покидаю вас.

Зезета потиснула її руку, витерши свою долоню об хвартуха. Її пійняло гірке розчарування.

— І це… це все? — запитала вона.

Пані засміялася. Зуби в неї були мов перлини. Зезета повторила подумки: «Ми солідарні». Але ті слова вже не мали сенсу.

— Так, поки що все.

Вона прудким кроком дійшла до дверей, відчинила їх, востаннє обернула своє усміхнене обличчя до Зезети і зникла. Запах її парфумів ще витав у кімнаті. Зезета почула, як стихають її кроки, і два-три рази шморгнула носом. Їй здавалося, ніби в неї щось поцупили. Вона підійшла до вікна, відчинила його і вихилилася надвір. Біля хідника стояло авто. Пані вийшла з під'їзду, відчинила дверцята і сіла до авта, яке відразу ж рушило з місця. «Дурницю я скоїла», — подумала Зезета. Авто звернуло на проспект Сен-Уан і зникло, назавжди забравши з собою її підпис і гожу напарфумлену пані. Зезета зітхнула, зачинила вікно і знову запалила газ. Смалець заклекотів, запах смаженого м'яса забив пахощі парфумів, і Зезета подумала собі: «Якщо Моріс колись дізнається про це, то втре мене гарної бубни».

— Мамо, я хочу їсти.

— Котра година? — поспиталася мати в Матьє.

То була гарна дужа марселька з пушком над верхньою губою.

Матьє зиркнув на свого наручного дзигарка.

— Двадцять хвилин на дев'яту.

Жінка взяла під ногами кошика, защіпнутого залізною клямкою.

— Радій, горе моє, зараз їстимеш.

Вона обернула голову до Матьє.

— Вона і святого в гріб зажене.

Матьє невизначено і доброзичливо усміхнувся їм. «Двадцять хвилин на дев'яту, — подумалося йому. — За десять хвилин виступатиме Гітлер. Вони у вітальні, Жак уже чверть години крутить ручки радіоприймача».

Жінка поставила кошика на лаві; вона відчинила його, Жак заволав:

— Зловив! Зловив! Зловив я Штудґарт!

Одета стояла біля нього, вона поклала йому руку на плече. Вона почула гомін, і їй здалося, ніби в обличчя їй ударив подих довгої склепінчатої зали. Матьє трохи посунувся, щоб дати місце кошикові: він не полишив Жюан-ле-Пен. Він був поруч з Одетою, навпроти неї, та він був сліпий і глухий, потяг ніс його вуха й очі до Марселя. В нього не було кохання до неї, то було щось інше: вона глянула на нього так, ніби він ще не зовсім умер. Він хотів надати подоби цій безформній ніжності, котра тяжіла в ньому; він пошукав у пам'яті Одетине лице, та воно втікало, замість нього двічі з'являлося Жакове обличчя, Матьє врешті угледів непорушну постать у фотелі, краєчок схиленої потилиці й уважний вираз на виду, позбавленому рота і носа.

— Вчасно, — сказав Жак, обертаючись до неї. — Він ще не почав говорити.

Мої очі тут. Він бачив кошика: гарна біла серветка з червоними і чорними стягами укривала його вміст. Матьє ще мить дивися на чорняву потилицю, а потім відпустив її: цього було замало для такої тяжкої ніжности. Потилиця провалилася в пітьму, і серветка почала розростатися до неймовірних розмірів, вона затулила йому очі, закриваючи мішанину образів і думок. Мої очі тут. Приглушений дзвоник змусив його здригнутися.

— Хутчій, хутчій, любонько! — сказала марселька.

Вона обернулася до Матьє з вибачливим сміхом.

— Це будильник. Я завжди ставлю його на половину дев'ятої.

Мала мерщій відчинила валізку, застромила туди руку, і будильник замовк. Восьма година тридцять хвилин, він увійшов у Sportpalast. Я в Жюан-ле-Пені, я в Берліні, та очі мої тут. Десь довге темне авто зупинилося біля дверей, з нього вийшли люди в брунатних сорочках. Десь на північному сході, о праву руч од нього і за ним: але тут була тільки ця серветка, яка затуляла йому овид. Пухкі пальці в перснях спритно витягли її за кути, вона зникла. Матьє побачив термос, який лежав на боці, й купу тартинок: він був голодний. Я в Жюан-ле-Пені, я в Берліні, я в Парижі, та в мене вже немає життя, в мене вже немає долі. Але тут мені хочеться їсти. Тут, поруч із цією гладкою чорнявкою і цим дівчам. Він підвівся, знайшов на багажній полиці свою валізку, відчинив її й навпомацки дістав Одетин згорток. Потім сів, узяв ножа і перерізав шворку; він квапився їсти, немовби повинен був вчасно скінчити, щоб послухати промову Гітлера. Він заходить; від страшенного ревиська дзеленчать шиби, ось воно затихає, він піднімає руку. Десь ті десять тисяч озброєних людей, голови підведені, руки простягнені. Десь за його спиною Одета схилилася над радіоприймачем. Він говорить, він каже: «Мої співвітчизники», і вже голос його не належить йому, він стає інтернаціональним надбанням. Його чують у Бересті Литовському, в Празі, в Осло, в Танжері, в Каннах, в Морле, на великому білому пароплаві компанії «Паке», який курсує поміж Касабланкою і Марселем.

— Ти певен, що зловив Штудґарт? — запитала Одета. — Нічого не чутно.

— Цить, цить, — сказав Жак. — Авжеж, я певен.

Лола зупинилася перед входом до казина.

— Що ж, бувай, — сказала вона йому.

— Гарно там співай, — сказав Борис.

— Авжеж. Ти куди зараз, любий?

— До «Баскського бару», — відказав Борис. — Там друзяки, які не тямлять німецької, попросили, щоб я перекладав їм промову Гітлера.

— Бр-р-р! — здригнулася Лола. — Невесело ж тобі доведеться.

— А я страх як полюбляю перекладати, — відказав Борис.

Він говорить! Матьє зробив відчайдушне зусилля, щоб почути його, а потім відчув якусь пустку і перестав. Він їв; навпроти нього дівча маламурило тартинку з варенням; чутно тільки спокійний стукіт коліс, то був медовий вечір, все зачинено. Матьє одвів погляд і зиркнув на море крізь шибу. Рожевий круглий вечір стулявся над ним. І все ж таки голос пронизував те цукрове яйце. Голос той скрізь, потяг занурюється в нього, і він у потязі, під ногами дівчати, у косах цієї пані, у моїй кишені, якби в мене було радіо, то я змусив би його зазвучати на багажній полиці або під лавою. Він тут, величезний, він перекрикує гуркіт потяга, змушує деренчати шибки, — а я його не чую. Він був зморений, угледів удалині вітрило на воді й думав лише про нього.

— Слухай, — переможно вигукнув Жак, — слухай!

З радіоприймача зненацька почувся страшенний галас. Одета відступила на крок, це було майже несила терпіти. «Як їх багато, — подумала вона. — І в якому захваті вони від нього!» Там, за тисячі кілометрів, десятки тисяч негідників. І от їхні голоси наповнили спокійну родинну вітальню — і