Яцек Денель - Ляля

І я їх бачу, як вони стрибають по килимі, один більший, другий менший.

— ... хочу лише дочекатися якогось погожого весняного дня. Вийду вранці на сонце — і впаду. Або надвечір, якогось гарного вечора.

Прокинувся, наляканий до краю — не тому, що йшлося про смерть, а через те, що бабуня снилася мені так, як сняться померлі: здалеку, осяяна промінням, за невидимою завісою. Неначе той світ зроблено з мусліну.

І через кілька сторінок:

Назавтра, щойно вставши, я побіг її відвідати. Зустрів перед будинком, бо вони з Монікою якраз повернулися з дачі, і бабуся ще на трохи залишилася на свіжому повітрі.

Весь сад порили дикі свині, подекуди із землі, крізь якісь буйні зарості, пробиваються якісь крокуси, якісь підсніжники, якесь щось. І посеред усього цього бабуся, така трохи розгублена, як у моєму сні (я пишу про це через тиждень, і якби не запам’ятав усього, то був би впевнений, що це лише мана; а може, справді мана), у полуденному світлі, вона неначе віддалялася на грудках землі. З якимись підв’ялими квітами в руках, з гілочками форзиції, які за звичкою зрізали, щоб ті розквітли вдома, вона дивилася на світ очима п’ятирічної дитини, і все довкола було для неї новим.

Я підійшов, пригорнув її, повів додому, оминаючи великі грудки землі, під порив несподіваного вітру ми сходили стежкою біля невисокої черешні.

Потім, удома, я зняв з неї черевики, посадовив у кріслі, заварив чаю, розігрів обід. Коли виходив, вона дрімала в кріслі. Ніяковіючи, немов я виносив щось із костьола, забрав записку, що лежала на кошику в передпокої: «Я на дачі. Бабуся».

І беручи, знав, що не на радість, а на розпач беру. Що колись знайду це в книжці, у шухляді, серед паперів — пригадаю собі не тільки її, але й цей день, і зніяковіння, і — уже тепер — цей величезний шелесткий смуток.

* * *

Згодом вона стала мінливою; залежно від того, яка була погода або хто прийшов, бабуся надягала різні маски: здавалася то абсолютно самостійною, такою собі «Зосею-самосею», то заляканою, то збайдужілою, немічною старенькою.

— Навіщо ти зачиняєш вікно? — питає мама.

— Бо хтось може залізти.

— У вікно? На другому поверсі?

— Так, звичайно. Я сама залізла кілька днів тому. По кабелю.

І марно було її переконувати, що це неможливо. Зося-самося виступала в парі із Совою-Мудрагелькою. Найдужче ми боялися, що вона заподіє собі якусь шкоду, якщо справді вирішить вилізти у вікно. Або нарвати фруктів. Як тоді, коли сусіди знайшли її, коли вона лежала під черешнею.

— Пані Гелено, що трапилося?

— Я впала.

— Будь ласка, підведіться, о, ще трішечки, добре. А що тут цей ослінчик робить?

— А, це я хотіла залізти на дерево й назривати трохи черешень.

Розділ XXVII

Я приїжджав, сідав у фотелі й силкувався пригадати собі її колишнє золоте тло, хоч і знав, що вона ніколи більше не повернеться звідти, де опинилася тепер, і назавжди залишиться облущеною іконою... Зате мама метушилася по квартирі, вмикала пральку й удавала детектива, що йде по сліду, тобто допитувалася в бабусі по черзі, який зараз рік, як її звати й таке інше; а коли бабуся силкувалася розповісти якусь історію, мама доти тягла її за язика, доки та плуталася в зізнаннях, а мама, мов такий собі доморослий Сократ, переможно вигукувала:

— Авжеж, авжеж, а все тому, що ти не тренуєш мозок! Ще трохи — і перетворишся на безмозку кретинку!

— Як ти до мене звертаєшся?!

— Звертаюся до тебе так, як і слід звертатися до жінки, яка не читає книжок і не вдягає зубів!

* * *

— Мамо, — кажу, — ти не повинна так кричати. Не можна. Це все марно.

— Коли бо я не можу. Не витримую. Мабуть, доведеться піти до екзорциста, бо я собі кажу: «Не кричи», приходжу до бабусі, відчуваю цей сморід сечі, бачу бабуню й починаю репетувати... у мені неначе дві різні людини...

— Одержимість, — несміливо кажу, — це доволі рідкісна річ. Тобі швидше потрібен психіатр, ніж екзорцист.

— Але ж не йти мені до того ідіота, у якого я була останнього разу, щоб він мені знову якісь таблетки призначив. Не в тому справа.

— Із цим важко не погодитися. Але намагайся по-доброму. Як я. Наприклад, учора ввечері. Піднімаємося сходами, а бабуня гордо каже: «Коли я дивлюся на ці мої мистецькі твори...» Питаю, які ще твори. «А оці, во», — і показує на мої фрески над дверима, ті, що я малював рік тому. «Бабусю, це я малював». — «Я!» — каже вона з посмішкою людини, яка все знає краще.

— О-о-о, так, ця посмішка в неї знаменита.

— Атож. А я питаю: «Ти? А може, ні?» А бабуся повторює питання: «Може, ні?» — «Ні». І що я чую? «Ну, то, мабуть, ні». І кінець, і шлюс. Виграю без бою. А ти заходиш додому й вистежуєш дикого звіра.

— Ні. Сам побачиш, як воно буде, коли з нею оселишся. Коли трохи поживеш у такому ритмі.

* * *

І я знову там оселився. Поїхав споряджений, неначе не до повного, та що там — переповненого дому: узяв коробку з моїм улюбленим англійським сервізом, з улюбленими сецесійними приборами Фраже, улюбленим келихом із медового скла, хоч, ніде правди діти, скла тут аж забагато. Розташувався. Облаштувався. Одяг до шафи, на комоді музичний центр (і годинник поруч), на столі те саме дзеркало, що його я поставив рік тому, а витяг зі смітника два роки тому, поруч каламар, дерев’яний сегрегатор для листів (подарунок від Віктора), підставка для ручок «Souvenir de Varsovie», іще із Седльце, а може, і з Білої Церкви. На