Джонатан Страуд - Примарний Хлопець, Джонатан Страуд

ціпка свій капелюх, і я нарешті побачила його обличчя. То був зовсім юний хлопчина з широченним жаб’ячим ротом і запалими щоками, що бганками, схожими на сире тісто, опускались до його товстої шиї. На скронях видніли пасма темного, змащеного оливою волосся. Очиці хлопця, блакитні й гострі, мов скляні друзки, втупились у мене.  

Отут уже я відразу впізнала його. Іншого такого обличчя немає в цілому світі. Чи то пак є. тільки воно темніше й волохатіше. а його власник сидить у в'язниці. Цей власник — Джу- ліус Вінкмен, відомий ділок на чорному ринку артефактів. А перед} мною зараз стояв його синок Яеопольд — точнісінька копія свого татуся.  

«Чим можу служити вам. пане Вінкмене?» — збиралась я сказати, до того ж холодно й твердо, та в мене нічого не вийшло. Я була така здивована, що лише невиразно хрокнула й заціпеніла з роззявленим ротом.  

Натомість поряд зі мною опинився Джордж:  

— Чим можу служити?  

— Я хочу повідомити, — відповів хлопчина, — що мій батько переказує вам своє вітання й те. що він невдовзі сам зустрінеться з вами.  

— Оце вже навряд, — нарешті оговталась я. — Адже вашому татусеві дали двадцять років?  

Леопольд Вінкмен усміхнувся:  

— Ну, щодо цього в нас є власні способи й шляхи. І в цьому ви скоро переконаєтесь. А поки що ось вам, панно Карлайл, невеличкий завдаток.  

Його рука, немов змія, блискавично майнула в повітрі і вдарила мене руків’ям ціпка в живіт. Я зойкнула й зігнулась. Леопольд Вінкмен насунув капелюх собі на лоба, крутнувся на блискучих закаблуках і поволі подався геть. Цю величну про- іулянку зіпсував йому Джордж: він витяг свою рапіру й засунув її навскіс між Леопольдовими ногами. Той спіткнувся, втратив рівновагу, повалився просто в натовп і впав на трьох здоровенних робітників, вибивши з їхніх рук кухлі з пивом. Пиво бризнуло на їхніх жінок та подруг. Почалася бійка: Він- кмен борсався, тицяв туди-сюди своїм ціпком, а робітники місили його кулаками. Його крик тонув у гаморі натовпу. Джордж тим часом допоміг мені розігнутись і вивів через вулицю назад.  

— Зі мною все гаразд, — мовила я, потираючи живіт. — Дякую, Джордже. Ти міг би й не турбуватись.  

— Нічого, не зашкодить.  

— Хай йому чортяка! Я й забула про морозиво.  

Та це вже не мало значення. Коли ми повернулись, Локвуд саме позирав на годинник.  

— Пора сідати, — сказав він. — Час збігає, а Вінтерґарден навряд чи зрадіє, якщо ми запізнимось.  

Він повів нас повз кіоски, ближче до мавзолею, де вже вишикувались озброєні полісмени, що перевіряли списки гостей. Вони оглянули наші запрошення, й ми попрямували до платформ. Техніки тягли повз нас велетенські повітряні кулі; двигуни вантажівок були увімкнені і обдавали нас бензиновими хмарами.  

Панна Вінтерґарден казала нам, що вона особа поважна, близька до вельми впливового товариства. На відміну від інших випадків, тут вона не збрехала. З’ясувалося, що нас запросили на головну, найбільшу платформу, призначену для почесних гостей. Ми піднялись на неї: платформу, надзвичайно широку, було укріплено на рамі вантажівки. На жердинах над нашими головами майоріли прапори, а по краях, немов вартові на фортечнім мурі, стриміли пластикові фігури левів та єдинорогів. Ряди стільців були вже заповнені гостями — чоловіками в темних дорогих пальтах і жінками в хутрі. Юні співробітники агенцій «Фіттес» і «Ротвел» пересувались між стільцями, пропонуючи гостям підігріте вино й солодощі. Панна Вінтерґарден, що сиділа досить далеко, помітила нас, ласкаво махнула рукою й більше не звертала на нас жодної уваги.  

Поки ми з Локвудом і Джорджем тупцяли на місці, придивляючись, куди б нам сісти, Голлі Манро помітно підбадьорилась.  

Вона розгладила своє пальто, поправила капелюшок і рушила вперед, уздовж сидінь, киваючи одним гостям, махаючи рукою іншим... Як легко вона пристосувалась до тутешнього товариства! Діставшись до переднього ряду, вона озирнулась і поманила нас. Коли ми дісталися туди, вона вже весело балакала з кількома найвпливовішими особами Лондона, серед яких були й очільники двох найбільших агенцій країни — Пене- лопа Фіттес і Стів Ротвел.  

З панною Фіттес ми вже раніше познайомились, і це знайомство було навіть приємне, хоч і не дуже близьке. Це була дивовижна жінка невизначеного віку, оточена двома аурами — краси і влади, які цілком доповнювали одна одну й були нероздільні. Сьогодні панна Фіттес була вбрана в довге біле пальто, облямоване на комірі й манжетах сліпучо-білим хутром. Довге темне волосся було майстерно зачесано нагору й скріплено великою срібною шпилькою в формі півмісяця. Леді лагідно привіталася з нами, чого, на жаль, не можна було сказати про чоловіка, що сидів поруч із нею: Стіва Ротвела, голову однойменної агенції.