Чак Паланік - Виправний день

Джамал, коли вони пронеслися повз палаючий скручений портрет привабливого майора конфедератів, — отам мій пра-пра-пра-прадід!

Барнабас задивувався:

— Тож ти білий!

Джамал здригнувся. Він спохмурнів:

— Та яке! — викрикуючи, щоб його було чутно понад ревучою пожежею, він сказав: — Я просто збрехав, щоб урятувати твою божевільну, білу привілейовану сраку!

Обпалений біс приголомшено витріщився на нього.

— Але, — додав він, — моя кров — твоя кров. Я останній живий нащадок Пібоді!

Бель стояла у дверях вітальні й уголос читала лист від сина.

«Дорога мамо, — починався він. — Те, що я зробив, це не був самозахист. Я захищав тих, кого люблю. Хіба не в цьому полягала вся суть Виправного дня?»

Бель зустрілася поглядами зі Смакотою і зиркнула на крісло. Раптом пригадавши про своє денне запліднення, Смакота сіла.

«Те, що я роблю зараз, — продовжила читати Бель, — я роблю також для того, щоб зберегти вашу таємницю і тримати вас у безпеці».

Тихо, десь у під’їзді за дверима квартири пролунав дзвінок ліфта. Важкі кроки і приглушені голоси підібралися ближче.

Листок ляскав у тремтячих руках, Бель узялася читати швидше: «Я йду на прикордонні землі, щоб дізнатися, чи чутки правдиві… Я хочу жити у суспільстві, що базується на виборі, а не на біологічних умовах».

З коридору долинув звук дверей сусідніх квартир. Голос запитав:

— Це щодо вбивства?

Сердитий голос відповів:

— Це справа поліції! Повертайтеся у свій дім!

Смакота кивнула, щоб Бель продовжила читати.

Стрибаючи поглядом між листом і зачиненими дверима, Бель сказала: «На території, де ходять вовки. Території, що стали забороненими через гірських левів. Шипи, шершні й москіти слугуватимуть мені ровами і зубчастими мурами…»

Шум у коридорі затих, коли почались удари зовні дверей квартири. Різкий, загрозливий голос прогукав:

— Поліція! Відчиніть!

Смакота обмінялася панічними поглядом із Бель. Лист вів далі: «Мені шкода, що Бінґ помер. Бінґ був моїм найкращим другом».

Голос у коридорі продовжив:

— У нас ордер на арешт Фелікса!

Смакота підняла обидві руки вгору, ніби тримала аркуш паперу, вдаючи, що рве його.

Бель розірвала лист навпіл.

Смакота вихопила одну половину, зім’яла її в кульку, киваючи Бель, щоб та зробила так само. Поки Бель зминала свою половину, Смакота запхала м’ячик собі в рот і взялася жувати його задніми зубами. Бель повторила за нею.

Голос за дверима прокричав:

— Ми оточили будівлю!

Могутнім ковтком Смакота ум’яла свою грудку паперу. Бель спробувала, почала задихатися, руки обхопили горло, обличчя стало синіти.

Двері квартири розчахнулися навстіж. Вибух скалок полетів на двох жінок, коли Смакота била Бель між лопаток.

Висока постать у військових чоботах увійшла крізь розбиті двері. Дреґ-королева в інкрустованій блиском поліцейській уніформі, хизуючись щедро вкритим штучними діамантами поліцейським значком, запитала:

— Де малий? — до уніформи був прикріплений жетон з викладеним дрібними коштовностями ім’ям «Естебан».

Поліцейський тримав службовий револьвер, так рясно інкрустований невеличкими коштовностями, що було неможливо вгадати ні його фірму, ні калібр.

У шоці від побаченого сліпучого колоса Бель важко ковтнула. Таким чином лист розчинився.

Маєток Пібоді був приречений. Шляхетний, спадок із полірованих срібних склянок для джулепу і палісандрових клавесинів, будинок розпадався на вогняні уламки навколо них.

Коли здавалося неминучим, що Барнабас із Джамалом загинуть під поваленою масою дідового годинника, їхню увагу привернув собачий гавкіт. Стрибун, маючи розвиненіші органи нюху, пробирався крізь щільний дим до передніх дверей. Джамал і міс Жо мусили тільки йти за звуком гавкоту і швидко опинилися на передньому ґанку.

Навіть тоді високі колони грецького Відродження, що стояли перед маєтком, ці колони тріскали від неймовірного жару. Великий палаючий портик повалився на них зі швидкістю й оглушливим гуркотом вантажного поїзда.

Могутній стрибок на передній газон урятував що людей, що собаку. І поки давнє сімейне гніздо позаду них розпадалося, вони бігли у прохолодну ніч.

Відхекуючись, міс Жозефіна вголос хвилювалася:

— Що ж із нами буде?

Біжучи поруч, Джамал запитав:

— Пам’ятаєш книжку «Грона гніву»?

Міс Жо поспішно кивнула.

— Усе, що вони робили, щоб вижити, — сказав Джамал, — нам потрібно буде робити навпаки.

Талбот заявив, що їхня книжка змінить світ.

Волтер пирхнув.

— Ти ж жартуєш. Ця книжка просто жарт, так?

Його новий батя мокро засміявся з таким звуком, наче хтось полоскав горло, і сказав:

— Те саме запитав Рудольф Гесс! — він видихав одну, дві, три секунди, довго, випускаючи повітря, ніби у смертному віддиху. Ребра грудної клітки склалися всередину, аж доки почало здаватися, ніби всередині нічого не залишилось.

Волтер заметушився, руки приготувалися записувати. Він слухав так довго, що втратив уміння формувати власні думки.

— Ти написав фантазію, — він додав: — Ми написали фантазію.

Підборіддя Талбота сповзло, аж доки спочило в нього на грудях.

— Ми ламаємо країну, щоб урятувати людей, — він обм’як, важко дихаючи. — Молоді темношкірі вбивають одне одного рекордними кількостями. Геї та лесбійки вбивають одне одного хворобами. — Він ледве спромігся на наступний вдих. — Білі винищують себе опіатами, — його скелет обвис. Голова завалилася вперед.

У кріслі його втримували лише ремені, коли старий прошепотів:

— Чи то народжуючи дітей, чи то проповідуючи, чоловіки завжди роблять одне: постійно розсіюють самих себе.

— То це ми й робимо… — Волтер замовк. — Розсіюємо?

У Колишні часи… ще до того, як ця книжка стала книжкою… його новий батя не спромігся відповісти.

— Це лише книжка, — запротестував Волтер. — Цього не має статися!

Старий, здавалося, зібрався з силами. Піднявши голову, він продовжив:

— Ми постійно жертвуємо людьми, щоб зберегти країну, — губи виформували вільну, неохайну посмішку. — Мабуть, нам варто губити країну кожні сто років, щоб зберегти людей.

Він глянув на Волтера затуманеними очима.

— Дякую тобі, Ворнере.

Волтер не виправив його.

Його новий батя продовжив:

— Ти мій Бозвелл[217], — сказав Талбот. — Мій писар.

Стенографіст. Переписувач. Він пояснив, що Єремія диктував частини Біблії своєму секретареві Варуху. Святий Павло писав Євангеліє через свого писаря Терія. Святий Петро — через Сила. Святий Іоанн — через Прохора.

Гітлер диктував «Мою боротьбу» Рудольфові Гессу.

— Біблія, — Волтер розсміявся від порівняння.

Теплішим тоном Талбот продовжив:

— Ти — найближчий до сина з усіх, кого я коли-небудь мав. Ти, ти — учень, якого будь-який чоловік просто мріє вчити. Ти пронесеш мудрість мого життя в майбутнє на користь людству!

Волтер стримав дрижаки.

— Світові потрібна об’єднана теорія поля, — радісно загукав Талбот. — Якась річ, щось одне, що пояснює все, — дайте це людям! — Його повіки затріпотіли. Кров, що лилася з десятків упертих інфекцій, припинила текти. — Якщо хочеш заробити статок, купуй «Наґагайд», — голос Талбота перейшов на шепіт: — Візьми пістолет і відзвітуй Довсонові чи Джамалу. Убий мішені, які він тобі накаже, — на цьому