Марина Сніжна - Темна Академія-4, Марина Сніжна

А я з приреченістю відмітила справедливість кожного його слова. Значить, і справді, доведеться розпрощатися з роботою на родину Фірдів. З розміреним життям у Академії, до якого встигла звикнути. І все через фатальний збіг обставин, що просто переслідує мене у житті. Сімейка Дарбірн – це наче моє прокляття, інакше й не скажеш!

– Отже, я стану співробітником Служби Безпеки? – безрадісно запитала я.

– Поки що стажером, – уточнив декан. – А взагалі за можливість працювати у моєму відомстві багато хто навіть доплатити готовий. Ти мала б радіти! – багатозначно додав він.

– Ага, я й радію. Хіба не видно? – із сарказмом відгукнулася я.

– Гаразд, годі пустих розмов. Справа вирішена! Завтра вранці ми від’їжджаємо з Темної Академії. Ти ввійдеш до супроводу принцеси Лаурни. Вважай себе до неї приклеєною.

– Що-о-о?! – Ось тут змовчати я вже не змогла. Він що знущається?! Не може ж не знати, як я ставлюся до цієї дівчини! Спробувала навести останній аргумент, щоб уникнути цього. – А нічого, що радник Дарбірн теж нас супроводжуватиме? Адже їй доручено перебувати поруч із принцесою!

– Ось саме тому, що поруч із принцесою вона нічого тобі зробити не наважиться, — обеззброїв лорд Байлерн власним аргументом. – Лаурна – майбутня королева. Псувати з нею стосунки навіть раднику не варто. Так що вона буде дотримуватися правил пристойності.

– Але...

Я не наважувалася висловити ще одне міркування, що буквально розривало серце на шматки.

– Що ще?! Та кажи вже!

У декана, схоже, зараз увірветься терпець.

– Ректор… Він… – я осіклася, але все ж таки змусила себе закінчити: – Гадаю, ви розумієте, що він, швидше за все, теж поїде з принцесою. І я не знаю, як зможу… винести це… – останнє я договорила, вже схлипуючи.

Одна річ – знати, що десь далеко коханий чоловік одружується з іншою жінкою. Хоча і це, звісно, боляче. Проте ще гірше буде спостерігати за цим на власні очі!

– Можеш заспокоїтися, – губів декана торкнулася скупа посмішка. – Ірмерій Стайлір не має наміру супроводжувати принцесу Лаурну до батька.

– Що? – я здригнулася. – Звідки ви знаєте?

– Так уже вийшло, що я став мимовільним свідком їхньої хвилюючої розмови.

– Підслуховували?

– Все ж таки мені доручили охороняти принцесу, – підморгнув мені лорд Байлерн. – Тому, коли вона у супроводі нашого славетного ректора вийшла на прогулянку по парку, я мав простежити, як би чого не сталося.

– І що там сталося? – насилу впоравшись з емоціями, запитала я.

– Мила принцеса була дуже зворушлива в спробі все ж таки переконати лорда Стайліра змінити своє рішення. Він, звісно, був дуже делікатним і ввічливим, але...

– Він їй відмовив?!

Я дивилася на декана, не в силах навіть моргнути, і намагалася зрозуміти власні відчуття. Розпач через те, що моя самопожертва виявилася марною. І водночас неймовірне полегшення і щастя. О, Тараш, що зі мною?! Я ж хотіла зовсім не цього! Я хотіла, щоб він одружився з принцесою, став верховним королем. То чому раптом тішуся, що цього не станеться?

Лорд Байлерн дивився на мене, не приховуючи насмішки. Потім підвівся і рушив до дверей.

– Виїжджаємо завтра о шостій ранку. Раджу зібрати речі відразу. У першому темному світі ми пробудемо близько тижня. Тому візьми все, що знадобиться на цей час.

Я відсторонено кивнула, вже і не думаючи про нього чи майбутню подорож. І навіть про домагання збоченки-радника та її синочка.

У голові постійно прокручувалися слова наставника про те, що сталося між ректором та принцесою. Але що це означає особисто для мене? Чи маю я право сподіватися на те, про що боюся навіть подумати?.. Про те, що наші стосунки з Ірмерієм можна повернути! Якщо я поясню йому все, вибачусь...

Або ні?.. Я не маю права бути такою егоїсткою! Треба переконати його змінити рішення. Погодитися на шлюб із принцесою.

Прокляття… Я зовсім заплуталася у своїх почуттях та бажаннях.

Чітко знала лише одне – я не можу поїхати, не поговоривши з Ірмерієм Стайліром. Не прояснивши все між нами до кінця.

Ноги самі понесли мене до дверей. Я встигла лише схопити зі стільця мантію і накинути на себе.

Подумати лишень! Минуло тільки дві години, а як сильно змінилося все у моїй душі. Те, що раніше здавалося таким важливим, тепер сприймалося як щось далеке і відсторонене.

Єдине, що було важливе – це він. Мій Ірмерій! Я збиралася сказати йому все, як є. Розкрити перед ним серце.

Скинути, нарешті, цей вантаж, який буквально душив мене весь цей час.

Чи зрозуміє він мене? Чи зможе пробачити? І яке рішення прийме? Тепер, коли між нами все так складно…

Проходячи коридором повз один з магічних ліхтарів, що висіли на стіні, я подивилася на кулон, що лагідним звіреням притулився до моїх грудей. Згадала про те потаємне, що знаходилося всередині нього. Літери ІС, переплетені у вигадливому візерунку, і рожеву перлинку, що лежала на подушечці з серця.