Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

справи з мікробами, їх все одно не видно. А от мої нігтики видно! То хай краще мікроби всі повиздихають, а марафет я таки наведу, – не здавалася вона. Й займалася насамперед тими справами, якими вважала за потрібне займатися.

Отож якщо начальниця СГВ викликала до свого кабінету якогось співробітника, перш ніж зробити манікюр, це можна було розцінювати лише як грандіозну подію вселенського масштабу, аж ніяк не менше! Це завершувалося або епічним провалом викликаного (аж до звільнення), або, навпаки, пролиттям на його ощасливлену голову цілої зливи благ.

Але чим же завинив перед такою важливою персоною лаборант Вася Ярмошко?! Ну так, колись він жив неподалік республіканської столиці (до речі, мама його й досі там живе), навчався у київському університеті… Коротше кажучи – мав усі перспективи для подальшого зростання. Та щось «не те» чи не тому необережно ляпнув, що й обернулося відсидкою в місцях не надто віддалених, плюс заборона на проживання в радіусі сотні кілометрів від великих міст. Отак Вася Ярмошко і почав трудитися в лабораторії санітарно-гігієнічного відділу Цюрупинської районної СЕС.

І все ж таки чого такого він утнув напередодні, що начальниця викликала його до себе просто із самого ранку, навіть не навівши блиску на своїх нігтиках?! Однак дуже швидко – буквально з порога – з’ясувалося, що лаборант Вася не накоїв нічого жахливого. Причина начальницького поспіху була геть іншою: вчора по телевізору після програми «Время» продемонстрували американський художній фільм «Наступного дня», де були показані наслідки обопільних ядерних бомбардувань Радянським Союзом території Сполучених Штатів і навпаки. Отож Діну Порфирівну цікавило: а чи правда, що в момент ядерного вибуху крізь шкіру можна побачити усі кістки?! А чи правда, що сила ударної хвилі обдиратиме з кісток м’ясо й спалить усе живе?! А де потужніше гагахнуло: вчора в кіно чи торік у Чорнобилі?..

От що стало причиною надзвичайно раннього виклику Васі Ярмошка до начальницького кабінету. Бо він же вчився колись аж у київському університеті, а тому мусив пояснити Діні Порфирівні всі ті «страсті-мордасті». Бо вона й так не спала всю ніч. А Вася – він же ж голова, він же ж «НАУКА»! Ну, а що відсидів трохи – то нісенітниця, яку можна всерйоз не сприймати. Поду-у-умаєш, відсидка!.. Дрібниця. Начальство ж треба заспокоїти негайно, й саме Вася впорається з цим, як ніхто інший.

Розібравшись, у чім річ, лаборант спочатку не стримав щирого реготу, потім довго виправдовувався, що він ненавмисно й загалом не хотів ображати товаришку Прозорову. А вже після того прочитав цілу лекцію про комбіновані зйомки та різноманітні спецефекти в сучасному кіно.

Уважно вислухавши всі пояснення, Діна Порфирівна нарешті заспокоїлася, а потім і резюмувала:

– Ох і дурять же наш народ, ох і дурять! Я хоча б думала, що американці тут чесніші, але як подивишся на це все – то аж зло бере! Скрізь дурять простих людей, скрізь і всюди. А тобі, Васю, велике спасибі. Заспокоїв. Можна сказати, від сердешного інфаркту спас – бо я вже не знаю, щоб то було, якби не ти.

А лаборант, подумки посміхаючись, подумав, що одна річ у світі воістину не має меж. І зветься та річ довірливістю пересічних людей… яких так і хочеться назвати іноді «нікчемними людиськами».

От чесне слово, хочеться!..

Дніпрорудне, Запорізька область, вересень 1987 року

Видихаючи струмінь цигаркового диму, Олег обережно й ненав’язливо, буквально краєм ока позирнув на опецькуватого молодого чоловіка… щоб не сказати – юнака, який сидів на лавці поруч із ним. Потім спробував уявити його в ліжку разом з дівчиною, яку знав недовго, проте зовсім з іншого боку, аж надто незвичного як для їхніх реалій.

Ну так, виходить, що зовсім недарма люди стверджують: у тихому болоті чорти плодяться. Спартак та Евка… Евка та Спартак…

Гм-м-м-м!.. Дивно все це, як не крути. Але що ж поробиш, якщо воно є саме так, а не інакше?!

– Чуєш, Олеже…

– Що?

– Я розумію, що відтоді вже більше місяця минуло. Але чи не міг би ти повторити ще раз, що тобі сказала Евка тоді, під час сходження? Ну-у-у, перед тим як вони з Касею… Бо тоді… в Києві ти сказав, але якось непевно й побіжно, а я хотів би удостовіритися, що…

Не договоривши, колишній однокурсник замовк. Втім, його погляд благав красномовніше за будь-які слова.

– Навіщо це тобі, Академіку? Хочеш сказане нею фломастером на папірці написати і в рамочці на стіні повісити?

– От тільки не верзи дурниць, – просичав крізь зуби Спартак.

– Ні, я серйозно: нащо воно тобі?..

– Здається, сьогодні ми лише по парі келишків шмекнули. Але тобі, мабуть, і цього вистачило, щоб перепити.

– Я серйозно в тому сенсі, що й подумати не міг, що ти раптом…

– А-а-а, про що з тобою говорити!..

Спартак розчаровано махнув рукою і замовк. Хоча й не пішов геть… А мусив би піти, якщо образився! Але ж лишився сидіти на лавці поруч з Олегом. Отже, сподівається на продовження.

Ну точно: в тихому омуті!.. Ось тобі й відмінник, ось тобі й комсомольський активіст. І знаходилися ж у них на потоці розумаки, які вважали Спартака ні на що не спроможним імпотентом! А тут раптом – на тобі: Евка-скелелазка…

Та все ж той факт, що настільки різні люди можуть зійтися й жити разом щасливо, ну просто ніяк не бажав укладатися в голові! У такій життєвій шараді без півлітри «біленької» не розберешся. Місцеву «наливайку» вони вже відвідали і дівчат пом’янули – але трішечки, буквально парою «порціонів». Бо Олег ще не був готовий до того, щоб напиватися як слід у компанії цього відморозка – Академіка.

Справді, в інституті дивака мало хто сприймав як нормального хопця. Головним чином тому, що занять він майже не прогулював і вчився не те щоб фанатично… Швидше – просто засвоював знання з будь-якого предмету без особливої напруги і в неймовірних обсягах. Мабуть, якби їм викладали квантову фізику, радіобіологію, генну інженерію, угорську чи китайську мови – він би і тут був попереду всього курсу! Добре, що такі мудрені дисципліни майбутнім інженерам-металургам були ні до чого.

Окрім того, Спартак був абсолютно байдужий до цигарок – а тому не мав шансів зблизитися з іншими студентами під час спільних перекурів. Не грав він ні у преферанс, ані в покер – отож і в цій царині не мав шансів на визнання. Нарешті, не був помічений також у любовних пригодах… Отож і складалося враження, що хлопець здатен лише вчитися й активничати у громадському плані – бо вже на третьому курсі очолив «Комсомольський прожектор» їхнього факультету